Барабаш Світлана Григорівна народилася 30 червня 1941 року в селищі Олександрівка Кіровоградської області. 1958 року з медаллю закінчила Олександрівську середню школу №1.
Закінчила філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Працювала журналістом, вчителем, викладала українську літературу в Донецькому університеті та в Кіровоградському педагогічному інституті ім. Пушкіна.
Захистила кандидатську дисертацію, присвячену творчості Андрія Малишка (1979), дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук “Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті доби” (2004).
Заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, доктор філологічних наук (2004), професор, літературознавець, критик, поетеса, член Національної спілки письменників України (2004).
Останнім часом очолювала кафедру українознавства Кіровоградського національного технічного університету. Автор понад 200 наукових праць з історії української літератури, фольклору, питань сучасного літературного процесу та культури.
Окремими виданням вийшли праці: “Чарівне джерело поезії” (1985), “Серце вільне і пісенне” (1989), “Душа прозріє Всесвітом очей…”, “Поетичний світ Ліни Костенко”, “Ліна Костенко: Філософія поетичного живопису” (2003), “Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення” (2003), “Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу” (2003) та ін.
Автор збірки поезій “Золоті причали” (1998). Разом з Б. М. Кузиком впорядкувала збірку українських народних пісень “Пісні з маминого голосу” (2003). Ведуча публіцистичної програми Кіровоградського обласного телебачення “Вітальня Світлани Барабаш”.
Лауреат премії ім. В. Винниченка Кіровоградської обласної газети “Народне слово” та Обласної літературної премії ім. Є. Маланюка за книгу “Душа прозріє всесвітом очей… Поезія Ліни Костенко: монографія” в номінації літературознавство та публіцистика (2005).
Померла 27 квітня 2007 року.
Закінчила філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Працювала журналістом, вчителем, викладала українську літературу в Донецькому університеті та в Кіровоградському педагогічному інституті ім. Пушкіна.
Захистила кандидатську дисертацію, присвячену творчості Андрія Малишка (1979), дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук “Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті доби” (2004).
Заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, доктор філологічних наук (2004), професор, літературознавець, критик, поетеса, член Національної спілки письменників України (2004).
Останнім часом очолювала кафедру українознавства Кіровоградського національного технічного університету. Автор понад 200 наукових праць з історії української літератури, фольклору, питань сучасного літературного процесу та культури.
Окремими виданням вийшли праці: “Чарівне джерело поезії” (1985), “Серце вільне і пісенне” (1989), “Душа прозріє Всесвітом очей…”, “Поетичний світ Ліни Костенко”, “Ліна Костенко: Філософія поетичного живопису” (2003), “Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення” (2003), “Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу” (2003) та ін.
Автор збірки поезій “Золоті причали” (1998). Разом з Б. М. Кузиком впорядкувала збірку українських народних пісень “Пісні з маминого голосу” (2003). Ведуча публіцистичної програми Кіровоградського обласного телебачення “Вітальня Світлани Барабаш”.
Лауреат премії ім. В. Винниченка Кіровоградської обласної газети “Народне слово” та Обласної літературної премії ім. Є. Маланюка за книгу “Душа прозріє всесвітом очей… Поезія Ліни Костенко: монографія” в номінації літературознавство та публіцистика (2005).
Померла 27 квітня 2007 року.
Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) народився 17(29) вересня 1845 року у с. Арсенівка (нині – Новомиргородський район Кіровоградської області) – помер 2(15) вересня 1907 року у Берліні. Видатний актор, драматург, один з корифеїв українського професійного театру. Почав театральну діяльність з аматорських гуртків, працюючи канцеляристом, секретарем суду у м. Бобринці.
У 1865 р. разом з М. Кропивницьким організував театральний гурток у Єлисаветграді. У 70-ті рр. ХІХ ст. захопився політичною діяльністю, пропагував революційну ідеологію. Восени 1883 р. був арештований, у 1884 р. засланий у м. Новочеркаськ під нагляд поліції. Через три роки повернувся на батьківщину, два роки жив на Хуторі Надія без права залишати його самовільно. Іван Карпович поступово удосконалює свою літературну майстерність як критик. З 80-х років І.Карпенко-Карий стає відомим драматургом. В його доробку 18 закінчених п’єс.
Серед провідних тем його драматургії – історична: “Бондарівна”, “Лиха іскра поле спалить”, “Сава Чалий” та комедійна: його “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн” є класикою світової драматургії. Іван Карпович був талановитим актором, виступав у трупах М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського. Створені ним 64 основні, повнопланові образи вражали своєю глибиною та досконалістю. За роки гри на професійній сцені він створив цілу галерею яскравих образів, серед яких: Виговський (“Богдан Хмельницький” за однойменною п’єсою М.П. Старицького), Возний (“Наталка Полтавка” І. Котляревського); герої власних п’єс – Мартин Боруля з однойменної комедії, Терешко Сурма (“Суєта”), Іван (“Безталанна”), Дід мірошник (“Наймичка”), Потоцький (“Сава Чалий”), Герасим Калитка (“Сто тисяч”), Терентій Пузир (“Хазяїн”) та ін. Він також відомий фахівець театру, разом з П. Саксаганським створив школу виховання акторів соціально-психологічного театру. І. Франко писав, що І.Карпенко-Карий був “одним з батьків українського театру нового часу, видатним актором і до того ж великим драматургом, рівного якому не знає наша література”.
Помер І.Карпенко-Карий у Берліні, перебуваючи на лікуванні. Похований на Корлюгівському кладовищі біля Хутора Надія.
У 1865 р. разом з М. Кропивницьким організував театральний гурток у Єлисаветграді. У 70-ті рр. ХІХ ст. захопився політичною діяльністю, пропагував революційну ідеологію. Восени 1883 р. був арештований, у 1884 р. засланий у м. Новочеркаськ під нагляд поліції. Через три роки повернувся на батьківщину, два роки жив на Хуторі Надія без права залишати його самовільно. Іван Карпович поступово удосконалює свою літературну майстерність як критик. З 80-х років І.Карпенко-Карий стає відомим драматургом. В його доробку 18 закінчених п’єс.
Серед провідних тем його драматургії – історична: “Бондарівна”, “Лиха іскра поле спалить”, “Сава Чалий” та комедійна: його “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн” є класикою світової драматургії. Іван Карпович був талановитим актором, виступав у трупах М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського. Створені ним 64 основні, повнопланові образи вражали своєю глибиною та досконалістю. За роки гри на професійній сцені він створив цілу галерею яскравих образів, серед яких: Виговський (“Богдан Хмельницький” за однойменною п’єсою М.П. Старицького), Возний (“Наталка Полтавка” І. Котляревського); герої власних п’єс – Мартин Боруля з однойменної комедії, Терешко Сурма (“Суєта”), Іван (“Безталанна”), Дід мірошник (“Наймичка”), Потоцький (“Сава Чалий”), Герасим Калитка (“Сто тисяч”), Терентій Пузир (“Хазяїн”) та ін. Він також відомий фахівець театру, разом з П. Саксаганським створив школу виховання акторів соціально-психологічного театру. І. Франко писав, що І.Карпенко-Карий був “одним з батьків українського театру нового часу, видатним актором і до того ж великим драматургом, рівного якому не знає наша література”.
Помер І.Карпенко-Карий у Берліні, перебуваючи на лікуванні. Похований на Корлюгівському кладовищі біля Хутора Надія.
Марко Лукич Кропивницький народився 10 (22) травня 1840 р. у с. Бежбайраки (нині с. Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). У 1856 р. закінчив Бобринецьке трикласне повітове училище, у 1862-63 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету.
Працював канцеляристом у різних установах Бобринця, потім – Єлисаветграда, одночасно з цим брав участь в аматорських виставах, що, зрештою, переросло в остаточне рішення присвятити своє життя театру повністю.
Був змушений працювати в умовах тотальних обмежень всього українського (серед найвідомішого – Валуєвський циркуляр 1863-го року, що заборонив видавати літературу українською мовою, та Емський указ 1876-го року, що категорично заборонив, зокрема, вистави й тексти для нот “на малороссийском наречии”), проте всією своєю творчістю слугував справі збереження української національної ідентичності та розвитку української національної культури.
27 жовтня 1882 року на сцені Єлисаветградського зимового театру (нині ¬– Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького) митець відкрив театральний сезон виставою “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Нею він першим заявив світові про зрілість української театральної культури та її самобутність.
Твори українських драматургів у репертуарі трупи М. Кропивницького переважали й надалі: для постановок було відібрано п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Старицького та ін.
Потреба розвитку нової української драматургії, яка б передавала дух того часу, надихнула Кропивницького й самого взятися до пера. Митець став автором більш як 40 оригінальних п’єс, серед яких: “Доки сонце зійде – роса очі виїсть”, “Глитай або ж Павук”, “По ревізії”, “Дві сім’ї”, “Олеся” тошо.
Його учнями були видатні діячі театрального мистецтва, зокрема Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Єфросинія Зарницька, Юлія Шостаківська та інші видатні митця кін. XIX – поч. XX ст. Сам М. Кропивницький зіграв більш як 500 ролей.
Марко Кропивницький – актор, режисер, музикант, співак та композитор – став справжнім реформатором українського театру, створив власну школу режисури та сценічного мистецтва, що закарбувало за ним славу одного з корифеїв українського професійного театру.
Помер митець 8 (21) квітня 1910 р. Похований у м. Харкові.
Працював канцеляристом у різних установах Бобринця, потім – Єлисаветграда, одночасно з цим брав участь в аматорських виставах, що, зрештою, переросло в остаточне рішення присвятити своє життя театру повністю.
Був змушений працювати в умовах тотальних обмежень всього українського (серед найвідомішого – Валуєвський циркуляр 1863-го року, що заборонив видавати літературу українською мовою, та Емський указ 1876-го року, що категорично заборонив, зокрема, вистави й тексти для нот “на малороссийском наречии”), проте всією своєю творчістю слугував справі збереження української національної ідентичності та розвитку української національної культури.
27 жовтня 1882 року на сцені Єлисаветградського зимового театру (нині ¬– Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького) митець відкрив театральний сезон виставою “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Нею він першим заявив світові про зрілість української театральної культури та її самобутність.
Твори українських драматургів у репертуарі трупи М. Кропивницького переважали й надалі: для постановок було відібрано п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Старицького та ін.
Потреба розвитку нової української драматургії, яка б передавала дух того часу, надихнула Кропивницького й самого взятися до пера. Митець став автором більш як 40 оригінальних п’єс, серед яких: “Доки сонце зійде – роса очі виїсть”, “Глитай або ж Павук”, “По ревізії”, “Дві сім’ї”, “Олеся” тошо.
Його учнями були видатні діячі театрального мистецтва, зокрема Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Єфросинія Зарницька, Юлія Шостаківська та інші видатні митця кін. XIX – поч. XX ст. Сам М. Кропивницький зіграв більш як 500 ролей.
Марко Кропивницький – актор, режисер, музикант, співак та композитор – став справжнім реформатором українського театру, створив власну школу режисури та сценічного мистецтва, що закарбувало за ним славу одного з корифеїв українського професійного театру.
Помер митець 8 (21) квітня 1910 р. Похований у м. Харкові.
Євген Филимонович Маланюк – поет, літературознавець, культуролог, історіософ.
Народився в м. Новоархангельську в родині вчителя. Закінчив Єлисаветградське земське реальне училище (1914), Київське військове училище (1916). Учасник визвольних змагань доби УНР. З 1921 р. в еміграції (Польща, Чехословаччина, Німеччина). Закінчив Подєбрадську Господарську Академію (1928). В Подєбрадах Є. Маланюк став членом Ліги Українських Націоналістів. Публікувався в журналі ЛУН “Державна нація”. У Варшаві зміцніло перо Маланюка – публіциста, критика. Окрім рецензій на твори еміграційної літератури, письменник відгукувався й на новинки західноукраїнських авторів, на твори, що з’явилися в радянській Україні. У періодиці з’явилися його статті та есе, приурочені Т. Шевченку, П. Кулішу, М. Гоголю, М. Бажану.
З 1949 р. проживав в США, працював на інженерній посаді в Нью-Йорку. Автор книг поезій “Стилет і стилос” (1923), “Гербарій” (1926), “Земля і залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Нариси з історії нашої культури” (1954, 1992), “Малоросійство” (1959).
Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Банд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.
У м. Новоархангельську споруджено пам’ятник Є.Маланюку та названо його ім’ям вулицю у м. Кропивницькому.
Рішенням Кіровоградської обласної ради від 19 квітня 2002 року №13 засновано обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, яка є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства.
Рішенням сесії Кіровоградської обласної ради від 22 серпня 2017 року № 359 Кіровоградській обласній бібліотеці для юнацтва було присвоєно ім’я видатного письменника-земляка, поета, публіциста, літературного критика Євгена Маланюка.
Народився в м. Новоархангельську в родині вчителя. Закінчив Єлисаветградське земське реальне училище (1914), Київське військове училище (1916). Учасник визвольних змагань доби УНР. З 1921 р. в еміграції (Польща, Чехословаччина, Німеччина). Закінчив Подєбрадську Господарську Академію (1928). В Подєбрадах Є. Маланюк став членом Ліги Українських Націоналістів. Публікувався в журналі ЛУН “Державна нація”. У Варшаві зміцніло перо Маланюка – публіциста, критика. Окрім рецензій на твори еміграційної літератури, письменник відгукувався й на новинки західноукраїнських авторів, на твори, що з’явилися в радянській Україні. У періодиці з’явилися його статті та есе, приурочені Т. Шевченку, П. Кулішу, М. Гоголю, М. Бажану.
З 1949 р. проживав в США, працював на інженерній посаді в Нью-Йорку. Автор книг поезій “Стилет і стилос” (1923), “Гербарій” (1926), “Земля і залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Нариси з історії нашої культури” (1954, 1992), “Малоросійство” (1959).
Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Банд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.
У м. Новоархангельську споруджено пам’ятник Є.Маланюку та названо його ім’ям вулицю у м. Кропивницькому.
Рішенням Кіровоградської обласної ради від 19 квітня 2002 року №13 засновано обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, яка є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства.
Рішенням сесії Кіровоградської обласної ради від 22 серпня 2017 року № 359 Кіровоградській обласній бібліотеці для юнацтва було присвоєно ім’я видатного письменника-земляка, поета, публіциста, літературного критика Євгена Маланюка.
Народився 28 січня 1903 року в родині відомого лікаря у місті Єлисаветграді. З 1911 року навчався в Єлисаветградській чоловічій гімназії. У дитинстві виявилися неабиякі музичні здібності, які він успішно розвинув у музичній школі Г.В. Нейгауза. Уже в одинадцятирічному віці Юлій дає свої перші сольні концерти у чоловічій гімназії, акомпанує відомим музикантам, які гастролювали у Єлисаветграді — П. Цесевичу, П. Журавленку, Л. Сибірякову, В. Келлер, І. Крейніну, М. Чудновському.
Ще з ранніх дитячих років Мейтус захопився композицією, його перші твори, романси та балади на вірші відомих поетів-символістів М. Лохвицької та І. Северяніна, схвалив відомий композитор В. Дешевов. В 1919 році закінчив музичну школу по класу фортепіано.
У 1923 році Мейтус вступає до Харківського музично-драматичного інституту (тепер Харківський Національний університет мистецтв імені І. Котляревського) до класу професора С. С. Богатирьова. У 1926 році молодий композитор знайомиться з прогресивним театральним режисером Лесем Курбасом, керівником театру “Березіль” та отримує запрошення до співпраці. Музику до 13 вистав, створених у Харкові Курбасом, написав Ю. Мейтус. Це “Пролог” , “Октябрьское обозрение”, “Алло, на волне 477”, “Мина Мазайло” та “Народний Малахій” за М. Кулішем, “Диктатура” І. Микитенка, “Заповіт пана Ралки” В. Цимбала, “Чотири Чемберлена” та “Тетнулд” Ш. Дадіані, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого.
У Харківському державному українському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка Юлій Мейтус працює над п’єсами “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого, “Загибель ескадри”, “Платон Кречет” та “Банкір” О. Корнійчука, “Бастилія Божої матері” І. Микитенка, “Принц Лутоея” В. Курочкіна, “Глибока провінція” М. Свєтлова.
У 1944 приїхав до столиці України. Юлій Мейтус — спочатку член Харківського обласного відділення Спілки композиторів України, а згодом — його голова. Одночасно викладає у музично-драматичному інституті. Композитор багато уваги приділяв вивченню українського фольклору. Його зустрічі з відомим письменником та бандуристом Гнатом Хоткевичем надихнули композитора на написання обробок українських народних пісень, і це захоплення не полишало автора впродовж всього життя.
Творчість композитора Юлія Мейтуса по праву вважається національним скарбом України. Автор більш ніж 300 симфонічних, хорових, камерних творів, музики для театру і кіно, він створив неповторний індивідуальний стиль, в якому національний колорит органічно поєднується з новаторськими тенденціями музичного мистецтва. Його романси створено на слова Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка, В. Сосюри, А. Малишка, П. Тичини, Д. Павличка, О. Пушкіна та інших. Багато інструментальних та хорових творів написано для дітей.
У 1985 році у м. Кропивницькому при дитячій музичній школі №2 відкрито меморіальний музей ім. Ю.С. Мейтуса, який у 2002 році отримав звання народного. У 2009 році музичній школі №2 присвоєно ім’я Ю.С.Мейтуса. У м. Кропивницькому щороку проходить з 2012 року обласний, а з 2017 року Всеукраїнський фестиваль-конкурс української академічної музики “Класик-проект”, присвячений пам’яті Юлія Мейтуса.
Ще з ранніх дитячих років Мейтус захопився композицією, його перші твори, романси та балади на вірші відомих поетів-символістів М. Лохвицької та І. Северяніна, схвалив відомий композитор В. Дешевов. В 1919 році закінчив музичну школу по класу фортепіано.
У 1923 році Мейтус вступає до Харківського музично-драматичного інституту (тепер Харківський Національний університет мистецтв імені І. Котляревського) до класу професора С. С. Богатирьова. У 1926 році молодий композитор знайомиться з прогресивним театральним режисером Лесем Курбасом, керівником театру “Березіль” та отримує запрошення до співпраці. Музику до 13 вистав, створених у Харкові Курбасом, написав Ю. Мейтус. Це “Пролог” , “Октябрьское обозрение”, “Алло, на волне 477”, “Мина Мазайло” та “Народний Малахій” за М. Кулішем, “Диктатура” І. Микитенка, “Заповіт пана Ралки” В. Цимбала, “Чотири Чемберлена” та “Тетнулд” Ш. Дадіані, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого.
У Харківському державному українському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка Юлій Мейтус працює над п’єсами “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого, “Загибель ескадри”, “Платон Кречет” та “Банкір” О. Корнійчука, “Бастилія Божої матері” І. Микитенка, “Принц Лутоея” В. Курочкіна, “Глибока провінція” М. Свєтлова.
У 1944 приїхав до столиці України. Юлій Мейтус — спочатку член Харківського обласного відділення Спілки композиторів України, а згодом — його голова. Одночасно викладає у музично-драматичному інституті. Композитор багато уваги приділяв вивченню українського фольклору. Його зустрічі з відомим письменником та бандуристом Гнатом Хоткевичем надихнули композитора на написання обробок українських народних пісень, і це захоплення не полишало автора впродовж всього життя.
Творчість композитора Юлія Мейтуса по праву вважається національним скарбом України. Автор більш ніж 300 симфонічних, хорових, камерних творів, музики для театру і кіно, він створив неповторний індивідуальний стиль, в якому національний колорит органічно поєднується з новаторськими тенденціями музичного мистецтва. Його романси створено на слова Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка, В. Сосюри, А. Малишка, П. Тичини, Д. Павличка, О. Пушкіна та інших. Багато інструментальних та хорових творів написано для дітей.
У 1985 році у м. Кропивницькому при дитячій музичній школі №2 відкрито меморіальний музей ім. Ю.С. Мейтуса, який у 2002 році отримав звання народного. У 2009 році музичній школі №2 присвоєно ім’я Ю.С.Мейтуса. У м. Кропивницькому щороку проходить з 2012 року обласний, а з 2017 року Всеукраїнський фестиваль-конкурс української академічної музики “Класик-проект”, присвячений пам’яті Юлія Мейтуса.
Народився Генріх Нейгауз 30 березня (12 квітня) 1888 року у м. Єлисаветграді (тепер Кропивницькому). Генріх Нейгауз – видатний піаніст, педагог, музичний письменник і теоретик піанізму, народний артист РРСФР (1956), доктор мистецтвознавства (1940).
Початкову музичну освіту Генріх отримав у свого батька Густава Нейгауза, який здобув музичну освіту в Німеччині, закінчив консерваторію у Кельні, псля її закінчення переїхав до Росії, згодом – до Єлисаветграда. У Єлисаветграді батько став фундатором місцевої музичної школи. Мати – Ольга Михайлівна – польського походження, піаністка, донька провідного викладача Єлисаветградського земського реального училища М. Ф. Блюменфельда й рідна сестра відомих піаністів Станіслава, Сиґізмунда і Фелікса Блюменфельдів. Троюрідним братом Нейгаузу доводиться другий після Ф. Шопена класик польської музики, композитор К. Шимановський.
Початкові музичні знання отримав у Музичній школі Г. В. Нейгауза в Єлисаветграді (Кропивницькому). У 1902 р. дебютував на єлисаветградській сцені, гастролював по Німеччині (1904, 1906), Італії (1909). Навчався фортепіанній майстерності у О. Міхаловського (Варшава), Л. Ґодовського і К. Барта (Берлін), композиції у П. Юона (Берлін). Закінчив Школу вищої фортепіанної майстерності у Відні (1914, кл. Л. Ґодовського), екстерном Петроградську консерваторію (1916).
Педагогічна діяльність розпочалась у батьківській школі, надалі – викладач Тифліського (Тбілісі) музичного училища (1916–1918), Київської консерваторії (1918–1922, з 1919 р. – професор), Московської консерваторії (1922–1964, у 1935–1937 її директор).
Основоположник піаністичної школи, виховав плеяду славетних піаністів ХХ ст., серед яких – С. Ріхтер, Е. Гілельс, В. Крайнєв, Я. Зак, В. Горностаєва, Є. Малінін, О. Любимов, Ст. Нейгауз, В. Розумовська, відомі українські піаністи-педагоги А. Лисенко, М. Крушельницька, І. Сухомлинов, композитор Ю.С. Мейтус.
Педагогічну діяльність активно поєднував з виконавською. Піанізм Нейгауза – яскраво романтичного нахилу. Бурхливий темперамент, імпульсивність, вольовий початок поєднувались у його грі з поетичністю, витонченим ліризмом, пристрасним тоном висловлювання. Мистецтво Нейгауза-піаніста сформувалось під впливом традицій Ф. Ліста, Ант. Рубінштейна, сприйнятих через спілкування з Ф. Блюменфельдом.
Упродовж 40 років гастролював як соліст і ансамбліст (в дуеті з П. Коханьським, Ф. Блюменфельдом, М. Полякіним, Д. Ойстрахом, квартетом ім. Бетховена тощо. У репертуарі Нейгауза – твори Л. Бетховена, Р. Шумана Ф. Ліста, Й. Брамса (кращі інтерпретації в піаністичному мистецтві першої половини ХХ ст.), О. Скрябіна, С. Прокоф’єва, М. Мясковського, Д. Шостаковича та ін. Один із перших виконавців творів К. Шимановського, М. Реґера, А. Олександрова тощо.
Є автором двох книг, що стали “енциклопедичними довідниками” піаністів всього світу: “Искусство фортепианной игры” (1958, російською, перекладена близько 25 мовами), “Размышления, воспоминания, дневники. Избранные статьи. Письма к родителям” (1975, російською).
У Кропивницькому ім’я Г. Нейгауза носить Музична школа № 1 (з 1985 р.), народний меморіальний музей при ній (з 1990 р.). Щорічно у Кропивницькому відбувається Всеукраїнський фестиваль-конкурс “Нейгаузівські музичні зустрічі” (з 1988 р.), в рамках якого в Кропивницькому музичному фаховому коледжі проходить конкурс молодих піаністів – учнів мистецьких шкіл, студентів музичних коледжів пам’яті Г. Нейгауза (з 1988 р.).
У 2013 році на будинку помешкання родини Нейгаузів та Музичній школі № 1 ім. Г.Г. Нейгауза міста Кропивницького встановлені меморіальні дошки Г. Нейгаузу (автор В. Френчко). До 125-річчя від дня народження Г.Г. Нейгауза перед будівлею Кропивницького музичного фахового коледжу розташовано пам’ятник митцю (2013, скульптор В. Цісарик). Творчій постаті Г.Г. Нейгауза присвячена книга “Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему” музикознавця Марини Долгіх (2013, Кіровоград).
Початкову музичну освіту Генріх отримав у свого батька Густава Нейгауза, який здобув музичну освіту в Німеччині, закінчив консерваторію у Кельні, псля її закінчення переїхав до Росії, згодом – до Єлисаветграда. У Єлисаветграді батько став фундатором місцевої музичної школи. Мати – Ольга Михайлівна – польського походження, піаністка, донька провідного викладача Єлисаветградського земського реального училища М. Ф. Блюменфельда й рідна сестра відомих піаністів Станіслава, Сиґізмунда і Фелікса Блюменфельдів. Троюрідним братом Нейгаузу доводиться другий після Ф. Шопена класик польської музики, композитор К. Шимановський.
Початкові музичні знання отримав у Музичній школі Г. В. Нейгауза в Єлисаветграді (Кропивницькому). У 1902 р. дебютував на єлисаветградській сцені, гастролював по Німеччині (1904, 1906), Італії (1909). Навчався фортепіанній майстерності у О. Міхаловського (Варшава), Л. Ґодовського і К. Барта (Берлін), композиції у П. Юона (Берлін). Закінчив Школу вищої фортепіанної майстерності у Відні (1914, кл. Л. Ґодовського), екстерном Петроградську консерваторію (1916).
Педагогічна діяльність розпочалась у батьківській школі, надалі – викладач Тифліського (Тбілісі) музичного училища (1916–1918), Київської консерваторії (1918–1922, з 1919 р. – професор), Московської консерваторії (1922–1964, у 1935–1937 її директор).
Основоположник піаністичної школи, виховав плеяду славетних піаністів ХХ ст., серед яких – С. Ріхтер, Е. Гілельс, В. Крайнєв, Я. Зак, В. Горностаєва, Є. Малінін, О. Любимов, Ст. Нейгауз, В. Розумовська, відомі українські піаністи-педагоги А. Лисенко, М. Крушельницька, І. Сухомлинов, композитор Ю.С. Мейтус.
Педагогічну діяльність активно поєднував з виконавською. Піанізм Нейгауза – яскраво романтичного нахилу. Бурхливий темперамент, імпульсивність, вольовий початок поєднувались у його грі з поетичністю, витонченим ліризмом, пристрасним тоном висловлювання. Мистецтво Нейгауза-піаніста сформувалось під впливом традицій Ф. Ліста, Ант. Рубінштейна, сприйнятих через спілкування з Ф. Блюменфельдом.
Упродовж 40 років гастролював як соліст і ансамбліст (в дуеті з П. Коханьським, Ф. Блюменфельдом, М. Полякіним, Д. Ойстрахом, квартетом ім. Бетховена тощо. У репертуарі Нейгауза – твори Л. Бетховена, Р. Шумана Ф. Ліста, Й. Брамса (кращі інтерпретації в піаністичному мистецтві першої половини ХХ ст.), О. Скрябіна, С. Прокоф’єва, М. Мясковського, Д. Шостаковича та ін. Один із перших виконавців творів К. Шимановського, М. Реґера, А. Олександрова тощо.
Є автором двох книг, що стали “енциклопедичними довідниками” піаністів всього світу: “Искусство фортепианной игры” (1958, російською, перекладена близько 25 мовами), “Размышления, воспоминания, дневники. Избранные статьи. Письма к родителям” (1975, російською).
У Кропивницькому ім’я Г. Нейгауза носить Музична школа № 1 (з 1985 р.), народний меморіальний музей при ній (з 1990 р.). Щорічно у Кропивницькому відбувається Всеукраїнський фестиваль-конкурс “Нейгаузівські музичні зустрічі” (з 1988 р.), в рамках якого в Кропивницькому музичному фаховому коледжі проходить конкурс молодих піаністів – учнів мистецьких шкіл, студентів музичних коледжів пам’яті Г. Нейгауза (з 1988 р.).
У 2013 році на будинку помешкання родини Нейгаузів та Музичній школі № 1 ім. Г.Г. Нейгауза міста Кропивницького встановлені меморіальні дошки Г. Нейгаузу (автор В. Френчко). До 125-річчя від дня народження Г.Г. Нейгауза перед будівлею Кропивницького музичного фахового коледжу розташовано пам’ятник митцю (2013, скульптор В. Цісарик). Творчій постаті Г.Г. Нейгауза присвячена книга “Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему” музикознавця Марини Долгіх (2013, Кіровоград).
Олександр Олександрович Осмьоркін народився в м. Єлисаветграді (тепер у м. Кропивницькому) 8 грудня 1892 року в сім’ї чиновника поштово-телеграфної контори. Перші уроки живопису одержав у малювальних класах при Єлисаветградському земському реальному училищі у відомого українського художника-передвижника Ф.С.Козачинського.
З 1911 по 1913 роки О.О. Осмьоркін вчився у Київському художньому училищі. Потім переїхав в Москву і вступив у студію Іллі Машкова. Також, О.О.Осмьоркін відомий як наймолодший представник групи московських художників “Бубновий валет”, у складі якої виставлявся з 1914 року. Їх називали “російськими сезаністами”.
Займаючись творчістю, О.О. Осмьоркін вів активну викладацьку діяльність. Будучи професором, мав індивідуальні майстерні у Ленінградській академії мистецтв і Московському інституті образотворчих мистецтв ім. В.Сурікова.
У 1947 році О.О.Осмьоркін був обвинувачений у формалізмі, у поширенні західних віянь у радянському мистецтві і відповідно відсторонений від викладання й активної виставкової діяльності. Це зіграло фатальну роль у його житті. 25 червня 1953 року під час роботи над пейзажем у Плесково під Москвою О.О. Осмьоркін помер. Похований на Ваганьковскому цвинтарі в Москві.
Олександр Осмьоркін, як і решта членів спілки “Бубновий валет”, перебував під впливом творчості Сезанна, а також митців французького фовізму та кубізму. Якщо в ранніх роботах художника (переважно натюрмортах) домінують кубістичні мотиви й предметна зосередженість (“Натюрморт з бандурою”, 1920; “Натюрморт з черепом”, 1921), то в пізніших полотнах митця панівною стає саме кольорова експресія, при тому, що час від часу художник творив реалістичні полотна (здебільшого в силу обставин).
Осмьоркін відомий, в першу чергу, як творець камерних портретів й натюрмортів, хоча і нескладних композиційно, але просякнутих тонким відчуттям кольорів і світло-тіні, а також замріяно-споглядальних пейзажів (“Мойка. Біла ніч”, 1927). Як і всі митці того часу в СРСР, не лише живописці, під натиском зовнішніх умов і панівного устрою, постійно створював пропагандистські речі, зокрема революційні полотна (“Взяття Зимового палацу”, 1927) або шаблонні портрети передовиків виробництва, діячів-активістів тощо.
У пізнішому творчому доробку Осмьоркіна відгуки кубізму остаточно поступилися імпресіоністській манері письма, загалом позитивного настрою (квіткові і пейзажні підмосковні композиції кінця 1940-х — початку 1950-х років; серія пейзажів “Нова Голландія”, 1945).
О. О. Осмьоркін відомий і як театральний художник, зокрема він є автором декорацій у ленінградському Великому драматичному театрі (1937), Казанському драматичному (1943, в евакуації).
В 1992 році з нагоди відзначення 100-річчя з дня народження художника згідно з рішенням Кіровоградського міськвиконкому дитячій художній школі присвоєно ім’я О.О.Осмьоркіна та названа одна з вулиць міста.
В 2005 році Кіровоградською обласною радою заснована обласна премія у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна, яка вручається щорічно в музеї 8 грудня – у день народження художника О.О.Осмьоркіна.
Художньо-меморіальний музей О.О. Осмьоркіна відкритий в 1994 році в місті Кропивницькому в будинку, де провів свої дитячі та юнацькі роки художник.
З 1911 по 1913 роки О.О. Осмьоркін вчився у Київському художньому училищі. Потім переїхав в Москву і вступив у студію Іллі Машкова. Також, О.О.Осмьоркін відомий як наймолодший представник групи московських художників “Бубновий валет”, у складі якої виставлявся з 1914 року. Їх називали “російськими сезаністами”.
Займаючись творчістю, О.О. Осмьоркін вів активну викладацьку діяльність. Будучи професором, мав індивідуальні майстерні у Ленінградській академії мистецтв і Московському інституті образотворчих мистецтв ім. В.Сурікова.
У 1947 році О.О.Осмьоркін був обвинувачений у формалізмі, у поширенні західних віянь у радянському мистецтві і відповідно відсторонений від викладання й активної виставкової діяльності. Це зіграло фатальну роль у його житті. 25 червня 1953 року під час роботи над пейзажем у Плесково під Москвою О.О. Осмьоркін помер. Похований на Ваганьковскому цвинтарі в Москві.
Олександр Осмьоркін, як і решта членів спілки “Бубновий валет”, перебував під впливом творчості Сезанна, а також митців французького фовізму та кубізму. Якщо в ранніх роботах художника (переважно натюрмортах) домінують кубістичні мотиви й предметна зосередженість (“Натюрморт з бандурою”, 1920; “Натюрморт з черепом”, 1921), то в пізніших полотнах митця панівною стає саме кольорова експресія, при тому, що час від часу художник творив реалістичні полотна (здебільшого в силу обставин).
Осмьоркін відомий, в першу чергу, як творець камерних портретів й натюрмортів, хоча і нескладних композиційно, але просякнутих тонким відчуттям кольорів і світло-тіні, а також замріяно-споглядальних пейзажів (“Мойка. Біла ніч”, 1927). Як і всі митці того часу в СРСР, не лише живописці, під натиском зовнішніх умов і панівного устрою, постійно створював пропагандистські речі, зокрема революційні полотна (“Взяття Зимового палацу”, 1927) або шаблонні портрети передовиків виробництва, діячів-активістів тощо.
У пізнішому творчому доробку Осмьоркіна відгуки кубізму остаточно поступилися імпресіоністській манері письма, загалом позитивного настрою (квіткові і пейзажні підмосковні композиції кінця 1940-х — початку 1950-х років; серія пейзажів “Нова Голландія”, 1945).
О. О. Осмьоркін відомий і як театральний художник, зокрема він є автором декорацій у ленінградському Великому драматичному театрі (1937), Казанському драматичному (1943, в евакуації).
В 1992 році з нагоди відзначення 100-річчя з дня народження художника згідно з рішенням Кіровоградського міськвиконкому дитячій художній школі присвоєно ім’я О.О.Осмьоркіна та названа одна з вулиць міста.
В 2005 році Кіровоградською обласною радою заснована обласна премія у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна, яка вручається щорічно в музеї 8 грудня – у день народження художника О.О.Осмьоркіна.
Художньо-меморіальний музей О.О. Осмьоркіна відкритий в 1994 році в місті Кропивницькому в будинку, де провів свої дитячі та юнацькі роки художник.
Народився Володимир Панченко 2 вересня 1954 року у селі Демидів Любашівського району Одеської області. В школі писав вірші, згодом одна із одеських газет надрукувала добірку віршів з прихильним словом поета Юрія Михайлика.
Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова у 1975 році, за спеціалізацією – філолог, викладач української мови та літератури. У цьому ж році вступив до аспірантури. У 1979 році написав і захистив кандидатську дисертацію. Член Спілки письменників України.
У 1979-1984 роках Володимир Євгенович працював в Одеському університеті ім. І. Мечникова спочатку асистентом, згодом старшим викладачем, доцентом.
У 1984 році переїхав на постійне проживання у місто Кіровоград (нині – м. Кропивницький). З 1985 по 1991 рік очолював обласну організацію Спілки письменників України, пізніше – місцеву “Просвіту”. Водночас працював у Кіровоградському педагогічному інституті ім. О. Пушкіна (нині ‒ Центральноукраїнський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка).
Володимир Євгенович у 1990 році був обраний народним депутатом України 1-го скликання. Після завершення каденції у 1994 році повернувся до викладацької діяльності та був обраний депутатом Кіровоградської обласної ради (1994-1998).
В. Панченко ініціював у 1990 році заснування обласної газети “Народне слово”, провів десятки просвітницьких телестудій на обласному телебаченні. Володимир Євгенович був ініціатором створення на базі школи № 5 якісно нової Української гімназії (очолював громадський комітет).
Ініціював громадську роботу щодо збереження будинку І. Тобілевича і відкриття в ньому літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого (І. Тобілевича). Саме за клопотанням народного депутата В. Панченка у січні 1993 року було прийняте рішення про створення музею, а в 1995 році музей було відкрито.
У 1995 році Володимир Євгенович став лауреатом премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, у 1996 – лауреатом літературної премії “Благовіст”, у 1998 – лауреатом літературної премії імені Олександра Білецького.
У 90-х роках, як депутат обласної ради, опікувався та доклав багато зусиль щодо збереження обласної бібліотеки для юнацтва ім. О. М. Бойченка (нині – Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва імені Євгена Маланюка), її ремонту та успішного функціонування.
Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д. І. Чижевського передав 700 примірників книг із власної бібліотеки та фотоколекцію “Україна літературна: миттєвості й обличчя”.
У 2001 році був запрошений на роботу у місто Київ до Києво-Могилянської академії. Був професором кафедри філології, літературознавства. З 2002 по 2007 рік – віце-президентом з навчальної роботи.
У 2005 році за книгу “Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок” В. Панченко удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова.
Володимир Євгенович Панченко – автор понад 300 наукових робіт, у тому числі авторських монографій та книжок, коротких публікацій. Він був членом редколегій часописів “Вітчизна”, “Слово і час”, “Хроніка-2000”, членом експертної ради Вищої атестаційної комісії (ВАК) (1999-2005), головою комісії Міністерства освіти і науки України (МОН) щодо присвоєння міністерських грифів підручникам з української літератури для загальноосвітніх шкіл, головою конкурсної комісії МОН на кращі шкільні підручники з української літератури, членом Президії Національної Спілки письменників України, членом координаційної наукової ради з літературознавства (НАНУ). Також Володимир Євгенович мав звання заслуженого діяча науки і техніки України.
Панченко Володимир Євгенович – лауреат обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка у номінації “Літературознавство та публіцистика” за твір “Кільця на дереві” (2016). Рішенням міської ради міста Кропивницького 27 серпня 2019 року Панченку Володимиру Євгеновичу присвоєно звання “Почесний громадянин міста Кропивницького”.
Помер Володимир Євгенович Панченко 14 жовтня 2019 року.
Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова у 1975 році, за спеціалізацією – філолог, викладач української мови та літератури. У цьому ж році вступив до аспірантури. У 1979 році написав і захистив кандидатську дисертацію. Член Спілки письменників України.
У 1979-1984 роках Володимир Євгенович працював в Одеському університеті ім. І. Мечникова спочатку асистентом, згодом старшим викладачем, доцентом.
У 1984 році переїхав на постійне проживання у місто Кіровоград (нині – м. Кропивницький). З 1985 по 1991 рік очолював обласну організацію Спілки письменників України, пізніше – місцеву “Просвіту”. Водночас працював у Кіровоградському педагогічному інституті ім. О. Пушкіна (нині ‒ Центральноукраїнський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка).
Володимир Євгенович у 1990 році був обраний народним депутатом України 1-го скликання. Після завершення каденції у 1994 році повернувся до викладацької діяльності та був обраний депутатом Кіровоградської обласної ради (1994-1998).
В. Панченко ініціював у 1990 році заснування обласної газети “Народне слово”, провів десятки просвітницьких телестудій на обласному телебаченні. Володимир Євгенович був ініціатором створення на базі школи № 5 якісно нової Української гімназії (очолював громадський комітет).
Ініціював громадську роботу щодо збереження будинку І. Тобілевича і відкриття в ньому літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого (І. Тобілевича). Саме за клопотанням народного депутата В. Панченка у січні 1993 року було прийняте рішення про створення музею, а в 1995 році музей було відкрито.
У 1995 році Володимир Євгенович став лауреатом премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, у 1996 – лауреатом літературної премії “Благовіст”, у 1998 – лауреатом літературної премії імені Олександра Білецького.
У 90-х роках, як депутат обласної ради, опікувався та доклав багато зусиль щодо збереження обласної бібліотеки для юнацтва ім. О. М. Бойченка (нині – Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва імені Євгена Маланюка), її ремонту та успішного функціонування.
Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д. І. Чижевського передав 700 примірників книг із власної бібліотеки та фотоколекцію “Україна літературна: миттєвості й обличчя”.
У 2001 році був запрошений на роботу у місто Київ до Києво-Могилянської академії. Був професором кафедри філології, літературознавства. З 2002 по 2007 рік – віце-президентом з навчальної роботи.
У 2005 році за книгу “Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок” В. Панченко удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова.
Володимир Євгенович Панченко – автор понад 300 наукових робіт, у тому числі авторських монографій та книжок, коротких публікацій. Він був членом редколегій часописів “Вітчизна”, “Слово і час”, “Хроніка-2000”, членом експертної ради Вищої атестаційної комісії (ВАК) (1999-2005), головою комісії Міністерства освіти і науки України (МОН) щодо присвоєння міністерських грифів підручникам з української літератури для загальноосвітніх шкіл, головою конкурсної комісії МОН на кращі шкільні підручники з української літератури, членом Президії Національної Спілки письменників України, членом координаційної наукової ради з літературознавства (НАНУ). Також Володимир Євгенович мав звання заслуженого діяча науки і техніки України.
Панченко Володимир Євгенович – лауреат обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка у номінації “Літературознавство та публіцистика” за твір “Кільця на дереві” (2016). Рішенням міської ради міста Кропивницького 27 серпня 2019 року Панченку Володимиру Євгеновичу присвоєно звання “Почесний громадянин міста Кропивницького”.
Помер Володимир Євгенович Панченко 14 жовтня 2019 року.
Яків Васильович Паученко народився 21 березня 1866 року в місті Єлисаветграді (нині Кропивницькому). Навчався в рисувальних класах П. О. Крестоносцева при Єлисаветградському земському реальному училищі. Яків Паученко продовжив митецьку освіту в Училищі живопису, скульптури і архітектури Московського Художнього Товариства. Представивши на річний іспит 1893 року свій архітектурний проект, отримав за нього срібну медаль та звання некласного художника архітектури.
Після навчання Я. Паученко повернувся на батьківщину — до Єлисаветграда. Митець володів іконописною, іконостасною та позолотною майстернею, успадкованою від батька, в якій писалися ікони для Успенського собору міста Єлисаветграда та Вознесенського собору міста Бобринця. Однак головним заняттям у житті Я. В. Паученка стала архітектурна творчість у рідному місті.
Якову Васильовичу Паученку судилося стати одним з тих зодчих, які створили неповторний модерний архітектурний ансамбль історичного центру міста Єлисаветграда. За його проектами було збудовано чимало будівель міста. Загалом — понад 20 зафіксованих документально об’єктів побудував архітектор (за 48 років життя).
Яків Васильович робив все, що було в його силах, аби привнести в провінційне місто дух культури і мистецтва, а опорою цієї діяльності завжди був його власний будинок (нині — Художньо-меморіальний музей О.О. Осмьоркіна), збудований ним за власним проектом 1899 року. Ця споруда стала своєрідною візитною карткою архітектора і є високопрофесійним зразком поєднання провідних стильових напрямків архітектури того часу. Тут відбувались музичні вечори і театральні прем’єри, тут же складалися проекти майбутніх архітектурних споруд. Саме в цій атмосфері виховувався небіж Я. В. Паученка — Сашко, який згодом став відомим художником, професором живопису Олександром Олександровичем Осмьркіним.
Помер Яків Васильович Паученко 29 жовтня 1914 року і був похований на Петропавлівському кладовищі (в теперішній час не існує), і могила його зникла під фундаментами новобудов.
В 2002 році Кіровоградською обласною радою заснована обласна премія у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка, яка вручається щорічно 21 березня – у день народження архітектора Я. В. Паученка.
У 2016 р. з нагоди відзначення 150-річчя з дня народження зодчого згідно з розпорядженням міського голови міста Кропивницького вулиця Леніна і Дворцова (від Великої Перспективної і до кінця) названа іменем Архітектора Паученка.
Після навчання Я. Паученко повернувся на батьківщину — до Єлисаветграда. Митець володів іконописною, іконостасною та позолотною майстернею, успадкованою від батька, в якій писалися ікони для Успенського собору міста Єлисаветграда та Вознесенського собору міста Бобринця. Однак головним заняттям у житті Я. В. Паученка стала архітектурна творчість у рідному місті.
Якову Васильовичу Паученку судилося стати одним з тих зодчих, які створили неповторний модерний архітектурний ансамбль історичного центру міста Єлисаветграда. За його проектами було збудовано чимало будівель міста. Загалом — понад 20 зафіксованих документально об’єктів побудував архітектор (за 48 років життя).
Яків Васильович робив все, що було в його силах, аби привнести в провінційне місто дух культури і мистецтва, а опорою цієї діяльності завжди був його власний будинок (нині — Художньо-меморіальний музей О.О. Осмьоркіна), збудований ним за власним проектом 1899 року. Ця споруда стала своєрідною візитною карткою архітектора і є високопрофесійним зразком поєднання провідних стильових напрямків архітектури того часу. Тут відбувались музичні вечори і театральні прем’єри, тут же складалися проекти майбутніх архітектурних споруд. Саме в цій атмосфері виховувався небіж Я. В. Паученка — Сашко, який згодом став відомим художником, професором живопису Олександром Олександровичем Осмьркіним.
Помер Яків Васильович Паученко 29 жовтня 1914 року і був похований на Петропавлівському кладовищі (в теперішній час не існує), і могила його зникла під фундаментами новобудов.
В 2002 році Кіровоградською обласною радою заснована обласна премія у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка, яка вручається щорічно 21 березня – у день народження архітектора Я. В. Паученка.
У 2016 р. з нагоди відзначення 150-річчя з дня народження зодчого згідно з розпорядженням міського голови міста Кропивницького вулиця Леніна і Дворцова (від Великої Перспективної і до кінця) названа іменем Архітектора Паученка.
Визначний співак, один з основоположників російської вокально-сценічної школи. Народився в Єлисаветграді 3 (15) листопада 1807 р. Протягом багатьох років він співав на сценах Петербурзького Великого театру, театру цирку в 50-х роках ХІХ століття, Маріїнського театру.
Йосип Петров першим виконав написані саме для нього М. Глінкою партії Сусаніна і Руслана (опери “Іван Сусанін” і “Руслан і Людмила”), Пильщика (“Русалка”, О.Даргомижського), Грозного (“Псковитянка” М.Римського-Корсакова), Варлаама (“Борис Годунов” М.Мусоргського).
В церковному хорі Петров почав співати з семи років. Його дзвінкий, дуже красивий дискант виділявся з хору. З часом дитячий дискант перетворився на могутній бас. Щасливий випадок змінив все життя юнака. Його здібності помітив капельмейстер, що квартирував у домі дядька Й.Петрова. Так хлопець почав навчатися грі на кларнеті, а згодом і на гітарі.
У 1826 році Йосип Опанасович дебютував в Єлисаветграді в опереті „Козак-віршотворець” К.Кавоса.
З цього часу розпочалася нова ера в житті Й.Петрова. Він став провінціальним актором і відчув на собі весь тягар і всі творчі радощі акторської долі.
О.Петров належав до тих талантів, які визначаються відразу. Актор мав чудову дикцію, вільно володів жестами, вдало виконував монологи та співав складні арії.
Незабаром Й.Петров довів всій публіці ще й свою драматичну обдарованість.
В 30-х роках серед різноманітних ролей репертуару Петрова особливо виділились ролі Каспара В “Чарівній стрілці”, К.Вебера та мандрівника в “Бронзовому коні” Д.Обера. Саме в цих ролях актор вразив трагічністю образу, силою комізму та неперевершеною природністю.
У 1836 році вперше пролунала опера М.Глінки “Сусанін” з багатьма новаторськими прийомами: національним складом музики, типів, своєрідністю художніх завдань, оригінальністю їх виконання.
Нова опера М.Глінки “Руслан і Людмила” (1842) силою творчості, новизною та грандіозністю далеко перевершила все попереднє. Завдяки спільній творчості двох видатних акторів – Петрова та його дружини співачки Г.Воробйової – вистава стала високим зразком для всіх інших сценічних художників.
З 1860 року Йосип Петров співав на сцені Маріїнського театру в Петербурзі.
Йосипу Петрову на святкуванні 50-річного ювілею сценічної діяльності було вручено золоту медаль з діамантами та золотий вінок з діамантами, на пелюстках якого були вигравійовані назви опер, виконаних Й.Петровим протягом кар’єри.
Помер 27 лютого (11 березня) 1878 року в Петербурзі.
Йосип Петров першим виконав написані саме для нього М. Глінкою партії Сусаніна і Руслана (опери “Іван Сусанін” і “Руслан і Людмила”), Пильщика (“Русалка”, О.Даргомижського), Грозного (“Псковитянка” М.Римського-Корсакова), Варлаама (“Борис Годунов” М.Мусоргського).
В церковному хорі Петров почав співати з семи років. Його дзвінкий, дуже красивий дискант виділявся з хору. З часом дитячий дискант перетворився на могутній бас. Щасливий випадок змінив все життя юнака. Його здібності помітив капельмейстер, що квартирував у домі дядька Й.Петрова. Так хлопець почав навчатися грі на кларнеті, а згодом і на гітарі.
У 1826 році Йосип Опанасович дебютував в Єлисаветграді в опереті „Козак-віршотворець” К.Кавоса.
З цього часу розпочалася нова ера в житті Й.Петрова. Він став провінціальним актором і відчув на собі весь тягар і всі творчі радощі акторської долі.
О.Петров належав до тих талантів, які визначаються відразу. Актор мав чудову дикцію, вільно володів жестами, вдало виконував монологи та співав складні арії.
Незабаром Й.Петров довів всій публіці ще й свою драматичну обдарованість.
В 30-х роках серед різноманітних ролей репертуару Петрова особливо виділились ролі Каспара В “Чарівній стрілці”, К.Вебера та мандрівника в “Бронзовому коні” Д.Обера. Саме в цих ролях актор вразив трагічністю образу, силою комізму та неперевершеною природністю.
У 1836 році вперше пролунала опера М.Глінки “Сусанін” з багатьма новаторськими прийомами: національним складом музики, типів, своєрідністю художніх завдань, оригінальністю їх виконання.
Нова опера М.Глінки “Руслан і Людмила” (1842) силою творчості, новизною та грандіозністю далеко перевершила все попереднє. Завдяки спільній творчості двох видатних акторів – Петрова та його дружини співачки Г.Воробйової – вистава стала високим зразком для всіх інших сценічних художників.
З 1860 року Йосип Петров співав на сцені Маріїнського театру в Петербурзі.
Йосипу Петрову на святкуванні 50-річного ювілею сценічної діяльності було вручено золоту медаль з діамантами та золотий вінок з діамантами, на пелюстках якого були вигравійовані назви опер, виконаних Й.Петровим протягом кар’єри.
Помер 27 лютого (11 березня) 1878 року в Петербурзі.
Творчість Івана Павловича Похитонова надзвичайно самобутня. Його невеликі за розміром картини відзначаються глибоким змістом, тонким вишуканим живописом, різноманітністю композиції. Мініатюрними шедеврами називав твори Івана Похитонова І. Ю. Репін.
Народився І.П. Похитонов 27 січня (8 лютого) 1850 р. в с. Мотронівка (нині Зелений Гай) Знам’янського району Кіровоградської області. Іван Похитонов досить пізно прийшов у мистецтво. Рішення стати художником остаточно визріло в нього після знайомства з виставкою передвижників у 1877 році в Одесі: “Виставка мене вразила, засліпила, я вперше побачив, що таке справжнє мистецтво” – згадував художник.
З цього часу починаються систематичні заняття живописом. Похитонов не мав спеціальної художньої освіти. Своїми успіхами він зобов’язаний блискучому таланту, власній наполегливості й працездатності. Феномен Похитонова полягає якраз в тому, що він, будучи самоуком, досяг вершин професійної майстерності, перевершивши у володінні ремеслом багатьох живописців з академічною освітою. Ось що писав з цього приводу французький мистецтвознавець Еміль Вітмійор: “Після міжнародної виставки в галереї Петі 1882 року майстри всіх країн з почестями прийняли у своє коло 32-річного Похитонова, вважаючи, що він гідний бути поруч з ними, визнаними митцями”.
“Поет природи і гармонії”, “феноменальне явище”, “художник-чародій”, “чудо в живописі…” – це далеко не всі компліменти, якими нагороджували нашого земляка бельгійські та французькі художні критики.
З 1877 року художник жив і працював у Франції. Він зблизився з групою молодих російських митців, які жили у Парижі – так званою “російською колонією”, на чолі якої стояв художник О. П. Боголюбов.
З 1879 року Похитонов поза конкурсом виставив свої твори у Паризькому Салоні. Прийшла слава до нього і на батьківщині. У 1890 році Похитонов став експонентом, а з 1905 р. – членом Товариства пересувних художніх виставок. У 1904 р. Його було обрано дійсним членом Петербурзької Академії мистецтв.
Художник часто приїздив на батьківщину, жив в Україні, в Білорусії, на Кубані. Не раз потім він по пам’яті писав пейзажі тих місць, де проходили його юнацькі роки, де бував пізніше.
Художник оспівував природу в найрізноманітніших її виявах, у буденному мотиві знаходив красу і поетичність. Поетом природи і гармонії називали Похитонова його сучасники.
Він писав картини тонкими пензлями на маленьких дощечках, червоного або лимонного дерева, потім полірував їх риб’ячою кісткою, знову прописував, знову полірував, завдяки чому досягалась особлива емалева гладкість і багатошаровість. Картини Похитонова і зараз зберігають первозданну свіжість і яскравість фарб, що свідчить про високу техніку письма і професійну майстерність митця.
Помер Іван Павлович Похитонов 23 грудня 1923 року в м. Брюсселі (Бельгія).
Народився І.П. Похитонов 27 січня (8 лютого) 1850 р. в с. Мотронівка (нині Зелений Гай) Знам’янського району Кіровоградської області. Іван Похитонов досить пізно прийшов у мистецтво. Рішення стати художником остаточно визріло в нього після знайомства з виставкою передвижників у 1877 році в Одесі: “Виставка мене вразила, засліпила, я вперше побачив, що таке справжнє мистецтво” – згадував художник.
З цього часу починаються систематичні заняття живописом. Похитонов не мав спеціальної художньої освіти. Своїми успіхами він зобов’язаний блискучому таланту, власній наполегливості й працездатності. Феномен Похитонова полягає якраз в тому, що він, будучи самоуком, досяг вершин професійної майстерності, перевершивши у володінні ремеслом багатьох живописців з академічною освітою. Ось що писав з цього приводу французький мистецтвознавець Еміль Вітмійор: “Після міжнародної виставки в галереї Петі 1882 року майстри всіх країн з почестями прийняли у своє коло 32-річного Похитонова, вважаючи, що він гідний бути поруч з ними, визнаними митцями”.
“Поет природи і гармонії”, “феноменальне явище”, “художник-чародій”, “чудо в живописі…” – це далеко не всі компліменти, якими нагороджували нашого земляка бельгійські та французькі художні критики.
З 1877 року художник жив і працював у Франції. Він зблизився з групою молодих російських митців, які жили у Парижі – так званою “російською колонією”, на чолі якої стояв художник О. П. Боголюбов.
З 1879 року Похитонов поза конкурсом виставив свої твори у Паризькому Салоні. Прийшла слава до нього і на батьківщині. У 1890 році Похитонов став експонентом, а з 1905 р. – членом Товариства пересувних художніх виставок. У 1904 р. Його було обрано дійсним членом Петербурзької Академії мистецтв.
Художник часто приїздив на батьківщину, жив в Україні, в Білорусії, на Кубані. Не раз потім він по пам’яті писав пейзажі тих місць, де проходили його юнацькі роки, де бував пізніше.
Художник оспівував природу в найрізноманітніших її виявах, у буденному мотиві знаходив красу і поетичність. Поетом природи і гармонії називали Похитонова його сучасники.
Він писав картини тонкими пензлями на маленьких дощечках, червоного або лимонного дерева, потім полірував їх риб’ячою кісткою, знову прописував, знову полірував, завдяки чому досягалась особлива емалева гладкість і багатошаровість. Картини Похитонова і зараз зберігають первозданну свіжість і яскравість фарб, що свідчить про високу техніку письма і професійну майстерність митця.
Помер Іван Павлович Похитонов 23 грудня 1923 року в м. Брюсселі (Бельгія).
Ю.П.Хілобоков (1925-1996) – український скрипаль, диригент, педагог. Його творча та педагогічна діяльність-вагома сторінка музичного мистецтва Кіровоградщини.
Ю.П.Хілобоков народився 21 вересня 1925 року у м.Кіровограді, у родині робітника заводу “Червона зірка” Хілобокова Павла Петровича та Ірини Андріївни.
Був четвертою дитиною у родині. У роки Другої світової війни знаходився у м. Кіровограді, а у 1944-1946 р.р. скрипаль-соліст Кіровоградської обласної філармонії, учасник фронтової концертної бригади.
З 1946-1947 р.р. завідуючий музичною частиною Кіровоградського театру російської драми.
1947-1948р.р. студент музичного училища при Ленінградській консерваторії імені М.А.Римського-Корсакова.
1948р. – поїхав до м. Одеси з метою прослуховування в Одеській консерваторії імені А.В.Нежданової, був зарахований у клас скрипки.
Після закінчення консерваторії у 1953 році Юрій Павлович починає свій педагогічний шлях в дитячій музичній школі №1 (з 1983 ім. Г.Г. Нейгауза), а з відкриттям у 1959 році Кіровоградського музичного училища (зараз Кропивницький музичний фаховий коледж), стає одним з головних організаторів учбового процесу в цьому закладі, виконуючи поряд з викладацькою роботою адміністративну, призначається завучем, створює симфонічний оркестр.
У 1972 році організовує професійний камерний оркестр Кіровоградської обласної філармонії “Концертіно”, один з перших в Україні колективів цього жанру.
1975-1977 р.р. – директор Кіровоградського музичного училища.
1977-1996 р.р. – викладач класу скрипки Кіровоградської музичної школи №1 ім.Г.Г.Нейгауза і за сумісництвом керівник симфонічного оркестру Кіровоградського музичного коледжу та викладач класу скрипки. Неодноразово був головним диригентом творчих звітів Кіровоградської області в м. Київ.
Більшість його учнів продовжило професійне навчання, стали відомими викладачами, виконавцями, громадськими діячами.
Хілобоков Ю.П. раптово пішов з життя 21 січня 1996 року.
З 2016 року за ініціативи доньок Ю.П. Хілобокова, на базі Кропивницького музичного фахового коледжу, започатковано проведення Всеукраїнського фестивалю-конкурсу виконавців на оркестрових струнних інструментах імені Ю.П. Хілобокова.
Ю.П.Хілобоков народився 21 вересня 1925 року у м.Кіровограді, у родині робітника заводу “Червона зірка” Хілобокова Павла Петровича та Ірини Андріївни.
Був четвертою дитиною у родині. У роки Другої світової війни знаходився у м. Кіровограді, а у 1944-1946 р.р. скрипаль-соліст Кіровоградської обласної філармонії, учасник фронтової концертної бригади.
З 1946-1947 р.р. завідуючий музичною частиною Кіровоградського театру російської драми.
1947-1948р.р. студент музичного училища при Ленінградській консерваторії імені М.А.Римського-Корсакова.
1948р. – поїхав до м. Одеси з метою прослуховування в Одеській консерваторії імені А.В.Нежданової, був зарахований у клас скрипки.
Після закінчення консерваторії у 1953 році Юрій Павлович починає свій педагогічний шлях в дитячій музичній школі №1 (з 1983 ім. Г.Г. Нейгауза), а з відкриттям у 1959 році Кіровоградського музичного училища (зараз Кропивницький музичний фаховий коледж), стає одним з головних організаторів учбового процесу в цьому закладі, виконуючи поряд з викладацькою роботою адміністративну, призначається завучем, створює симфонічний оркестр.
У 1972 році організовує професійний камерний оркестр Кіровоградської обласної філармонії “Концертіно”, один з перших в Україні колективів цього жанру.
1975-1977 р.р. – директор Кіровоградського музичного училища.
1977-1996 р.р. – викладач класу скрипки Кіровоградської музичної школи №1 ім.Г.Г.Нейгауза і за сумісництвом керівник симфонічного оркестру Кіровоградського музичного коледжу та викладач класу скрипки. Неодноразово був головним диригентом творчих звітів Кіровоградської області в м. Київ.
Більшість його учнів продовжило професійне навчання, стали відомими викладачами, виконавцями, громадськими діячами.
Хілобоков Ю.П. раптово пішов з життя 21 січня 1996 року.
З 2016 року за ініціативи доньок Ю.П. Хілобокова, на базі Кропивницького музичного фахового коледжу, започатковано проведення Всеукраїнського фестивалю-конкурсу виконавців на оркестрових струнних інструментах імені Ю.П. Хілобокова.
Дмитро Іванович Чижевський народився 23 березня 1894 року в місті Олександрії “в родині, – за спогадами вченого, – художниці та колишнього офіцера, поміщика, який по арешті 1887 року за ліберальні погляди… жив у своєму маєтку”. Духовні інтереси батьків рано визначили світогляд Дмитра Чижевського.
В Олександрії пройшло його дитинство, тут під час першої російської революції було обрано мером міста його батька – Івана Костянтиновича; тут майбутній енциклопедист вчився в класичній гімназії (1904 – 1911 рр.), звідси пішов у люди: студент у Петербурзькому університеті (1911 – 1913 рр.), потім у Київському (1913 – 1919 рр.), вир Революції, участь у роботі Центральної Ради, а з 1921 року – еміграція, як виявилося – назавжди.
Після такого висновку наукова творчість стає єдиною основою життя Дмитра Чижевського. Перебираючись з одного університетського міста Західної Європи до другого – Гейдельберг, Фрайбург, Прага, Галле, Марбург – він працює і вчиться водночас у найвидатніших мислителів XX століття К. Ясперса, Е. Гусерля, М. Хайдегера, він входить до кола найвідоміших російських філософів і істориків — таких як С. Булгаков, Ф. Степун, С. Франк, М. Трубецький, М. Лоський, М. Бердяєв, Георгій і Антонін Флоровські.
Вже в 30-ті роки найвидатніший німецький славіст професор Фасмер твердив – Дмитро Чижевський викладає слов’янську філологію та історію слов’янських літератур на такому науковому рівні, що кожний німецького університет мав би залучати його до числа своїх викладачів.
18 квітня 1977 року в Гейдельберзі (Німеччина) закінчився життєвий шлях Дмитра Чижевського – вченого, філософа, логіка, лінгвіста, літературознавця, релігієзнавця, постаті, котру цінувала б кожна цивілізована нація. Його праця протягом багатьох років зумовлена була переконанням, “що найважливішим культурним чинником є особисті зв’язки людей, передусім через кордони, що в Європі такі затісні для націй”.
З лютого 1992 року найбільша книгозбірня Центральної України – Кіровоградська обласна універсальна наукова бібліотека – стала носити ім’я Дмитра Чижевського.
В Олександрії пройшло його дитинство, тут під час першої російської революції було обрано мером міста його батька – Івана Костянтиновича; тут майбутній енциклопедист вчився в класичній гімназії (1904 – 1911 рр.), звідси пішов у люди: студент у Петербурзькому університеті (1911 – 1913 рр.), потім у Київському (1913 – 1919 рр.), вир Революції, участь у роботі Центральної Ради, а з 1921 року – еміграція, як виявилося – назавжди.
Після такого висновку наукова творчість стає єдиною основою життя Дмитра Чижевського. Перебираючись з одного університетського міста Західної Європи до другого – Гейдельберг, Фрайбург, Прага, Галле, Марбург – він працює і вчиться водночас у найвидатніших мислителів XX століття К. Ясперса, Е. Гусерля, М. Хайдегера, він входить до кола найвідоміших російських філософів і істориків — таких як С. Булгаков, Ф. Степун, С. Франк, М. Трубецький, М. Лоський, М. Бердяєв, Георгій і Антонін Флоровські.
Вже в 30-ті роки найвидатніший німецький славіст професор Фасмер твердив – Дмитро Чижевський викладає слов’янську філологію та історію слов’янських літератур на такому науковому рівні, що кожний німецького університет мав би залучати його до числа своїх викладачів.
18 квітня 1977 року в Гейдельберзі (Німеччина) закінчився життєвий шлях Дмитра Чижевського – вченого, філософа, логіка, лінгвіста, літературознавця, релігієзнавця, постаті, котру цінувала б кожна цивілізована нація. Його праця протягом багатьох років зумовлена була переконанням, “що найважливішим культурним чинником є особисті зв’язки людей, передусім через кордони, що в Європі такі затісні для націй”.
З лютого 1992 року найбільша книгозбірня Центральної України – Кіровоградська обласна універсальна наукова бібліотека – стала носити ім’я Дмитра Чижевського.
Композитор народився 3 жовтня (21 вересня ст. ст.) 1882 р. у селі Тимошівка Чигиринського повіту Київської губернії в родинному маєтку (нині належить до Кам’янського району Черкаської області), був охрещений у костьолі м. Сміли (нині райцентр Черкаської обл.). Головним чином там (а також в Єлисаветграді (нині Кропивницький) та маєтку Орловій Балці (нині село Петрове Знам’янського району Кіровоградської області) пройшли його дитячі та юнацькі роки.
У віці від 10 до 19 років він зробив свої перші композиторські спроби, написавши опери “Золотиста вершина” й “Роланд” (останню у співавторстві зі старшим братом Феліксом), пісні на вірші Поля Верлена, Фрідріха Ніцше та “молодопольського” поета Казімєжа Тетмайєра, ранні фортепіанні твори.
Навчався у музичній школі Густава Нейгауза, свого триюрідного дядька й батька піаніста Генріха Густавовича Нейгауза в Єлисаветграді, у 1901-1905 р.р. у Варшаві.
Восени 1905 р. К. Шимановський, Людомир Ружицький, Ґжеґож Фітельберґ та Аполінарій Шелюто під меценатом князя Владислава Любомирського організували видавничу спілку молодих польських композиторів. Критики назвали цю групу “Молода Польща у музиці”.
Тоді ж К. Шимановський заприятелював зі скрипалем Павлом Коханським і піаністом Артуром Рубінштейном, які стали, разом із Генріхом Нейгаузом та диригентом Ґжеґожем Фітельберґом головними виконавцями його творів.
У 1905-1914 рр. зимові, весняні й перші літні місяці композитор проводив у польських, німецьких і австрійських містах, подорожував по Європі й Північній Африці. Другу половину літа, осінь, інколи початок зими жив й творив переважно у Тимошівці.
Під час Першої світової війни, у 1914-1917 рр., К. Шимановський зимові й весняні місяці проводив, головним чином, у Києві. Від жовтня 1917 р. до кінця листопада 1919 р. жив у родинному будинку в Єлисаветграді.
В Єлисаветграді в березні 1919 року створюється Підвідділ мистецтва при відділі народної освіти. Головою комітету став Б. Гайшинський. Його заступниками були обрані К. Шимановський і Генріх Нейгауз Вперше в Єлисаветграді було створено власний оркестр. 13 квітня відбувся перший концерт за його участю в Народному домі. В цьому концерті прозвучали камерні твори у виконанні солістів – піаніста Г. Нейгауза, скрипаля Б. Гайшинського, співачки Л. Барановської. Акомпанував К. Шимановський.
З дозволу і при підтримці Музичного комітету в Єлисаветграді було влаштовано вистави “Оперне товариство”, до якого входили місцеві артисти й столичні, що випадково “загрузли” в місті. В хорі співали й сестри Шимановського: Ганна (меццо-сопрано) і Софія (сопрано). Разом з тим, в останній відрізок свого проживання в Єлисаветграді, композитор вперше виступив як публіцист. В газеті “Війна і мир” з’явилися дві статті Шимановського: “Що не вмирає”, “Історія і міф”.
Від 25 грудня 1919 р. К.Шимановський жив у Варшаві. Був ректором консерваторії (1927—1929) і Академії музики (1930—1932). У 1930-1935 рр. жив у Закопане.
У 1921-1935 рр. К. Шимановський концертував у кільканадцяти країнах Європи та в США. У 1933 році гастролював з авторськими концертами в СРСР. 5 листопада 1935 року відзначений Золотим академічним лавровим вінком за “видатні заслуги для польського мистецтва загалом”.
Помер 29 березня 1937 р. в клініці Дю Сігнал у Лозанні. Похорон відбувся 7 квітня 1937 року в Кракові, у базиліці св. Архангела Михаїла на Скалці.
23 серпня 1964 р. у м. Кіровограді відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на будинку №2 на вул. Гоголя, який раніше належав родині Шимановських.
Твори Кароля Шимановського в Україні почали публічно виконуватись у 1900-х роках. За життя композитора вони прозвучали в концертах у Єлисаветграді, Києві, Львові, Одесі, Умані, Харкові, можливо, і в інших містах. Є дані про кілька десятків прижиттєвих концертів з музикою автора “Міфів” в Україні, серед них п’ять авторських концертів композитора у Львові. У багатьох концертах взяв участь сам К. Шимановський як піаніст – соліст і ансамбліст.
З 2003 року у м. Кропивницькому проходить щорічний Музичний фестиваль iменi Кароля Шимановського, організатором якого є громадська організація “Об’єднання поляків “Полонія” Кароля Шимановського”.
У віці від 10 до 19 років він зробив свої перші композиторські спроби, написавши опери “Золотиста вершина” й “Роланд” (останню у співавторстві зі старшим братом Феліксом), пісні на вірші Поля Верлена, Фрідріха Ніцше та “молодопольського” поета Казімєжа Тетмайєра, ранні фортепіанні твори.
Навчався у музичній школі Густава Нейгауза, свого триюрідного дядька й батька піаніста Генріха Густавовича Нейгауза в Єлисаветграді, у 1901-1905 р.р. у Варшаві.
Восени 1905 р. К. Шимановський, Людомир Ружицький, Ґжеґож Фітельберґ та Аполінарій Шелюто під меценатом князя Владислава Любомирського організували видавничу спілку молодих польських композиторів. Критики назвали цю групу “Молода Польща у музиці”.
Тоді ж К. Шимановський заприятелював зі скрипалем Павлом Коханським і піаністом Артуром Рубінштейном, які стали, разом із Генріхом Нейгаузом та диригентом Ґжеґожем Фітельберґом головними виконавцями його творів.
У 1905-1914 рр. зимові, весняні й перші літні місяці композитор проводив у польських, німецьких і австрійських містах, подорожував по Європі й Північній Африці. Другу половину літа, осінь, інколи початок зими жив й творив переважно у Тимошівці.
Під час Першої світової війни, у 1914-1917 рр., К. Шимановський зимові й весняні місяці проводив, головним чином, у Києві. Від жовтня 1917 р. до кінця листопада 1919 р. жив у родинному будинку в Єлисаветграді.
В Єлисаветграді в березні 1919 року створюється Підвідділ мистецтва при відділі народної освіти. Головою комітету став Б. Гайшинський. Його заступниками були обрані К. Шимановський і Генріх Нейгауз Вперше в Єлисаветграді було створено власний оркестр. 13 квітня відбувся перший концерт за його участю в Народному домі. В цьому концерті прозвучали камерні твори у виконанні солістів – піаніста Г. Нейгауза, скрипаля Б. Гайшинського, співачки Л. Барановської. Акомпанував К. Шимановський.
З дозволу і при підтримці Музичного комітету в Єлисаветграді було влаштовано вистави “Оперне товариство”, до якого входили місцеві артисти й столичні, що випадково “загрузли” в місті. В хорі співали й сестри Шимановського: Ганна (меццо-сопрано) і Софія (сопрано). Разом з тим, в останній відрізок свого проживання в Єлисаветграді, композитор вперше виступив як публіцист. В газеті “Війна і мир” з’явилися дві статті Шимановського: “Що не вмирає”, “Історія і міф”.
Від 25 грудня 1919 р. К.Шимановський жив у Варшаві. Був ректором консерваторії (1927—1929) і Академії музики (1930—1932). У 1930-1935 рр. жив у Закопане.
У 1921-1935 рр. К. Шимановський концертував у кільканадцяти країнах Європи та в США. У 1933 році гастролював з авторськими концертами в СРСР. 5 листопада 1935 року відзначений Золотим академічним лавровим вінком за “видатні заслуги для польського мистецтва загалом”.
Помер 29 березня 1937 р. в клініці Дю Сігнал у Лозанні. Похорон відбувся 7 квітня 1937 року в Кракові, у базиліці св. Архангела Михаїла на Скалці.
23 серпня 1964 р. у м. Кіровограді відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на будинку №2 на вул. Гоголя, який раніше належав родині Шимановських.
Твори Кароля Шимановського в Україні почали публічно виконуватись у 1900-х роках. За життя композитора вони прозвучали в концертах у Єлисаветграді, Києві, Львові, Одесі, Умані, Харкові, можливо, і в інших містах. Є дані про кілька десятків прижиттєвих концертів з музикою автора “Міфів” в Україні, серед них п’ять авторських концертів композитора у Львові. У багатьох концертах взяв участь сам К. Шимановський як піаніст – соліст і ансамбліст.
З 2003 року у м. Кропивницькому проходить щорічний Музичний фестиваль iменi Кароля Шимановського, організатором якого є громадська організація “Об’єднання поляків “Полонія” Кароля Шимановського”.
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 р. в степовому селі Майєровому Компаніївського району на Кіровоградщині в родині хліборобів.
Друкуватися почав у 1924 р. Вже у перших своїх збірках оповідань – “Мамонтові бивні” (1925 р.), “Кров землі” (1927 р.) та збірці віршів “Прекрасна Ут” (1928 р.) Яновський показав себе блискучим стилістом, майстром сюжету. Нове велике досягнення – роман “Майстер корабля” (1928 р.).
Романи “Чотири шаблі” (1929 р.) і “Вершники” (1935), присвячені показу громадянської війни; на цю ж тему написана й п’єса “Дума про Британку” (1937).
У роки Другої світової війни, не маючи змоги через свої хвороби піти на фронт, він намагається прискорити перемогу силою письменницького слова. Протягом 6 місяців Ю. Яновський висвітлював хід Нюрнберзького процесу, перебуваючи в залі засідань Міжнародного воєнного трибуналу як спеціальний кореспондент газети “Правда України”. Він написав 18 публіцистичних творів, що склали цикл “Листи з Нюрнбергу”.
У 1947 р. Ю. Яновський закінчив роман “Мир” – розповідь про перший післявоєнний рік. У 1949 р. Яновський був удостоєний Державної премії третього ступеню за свою книгу “Київські оповідання”, яку написав протягом 1945-1948 рр.
В останні роки свого життя письменник написав п’єси “Молода воля” та “Райський табір”, а також відому п’єсу “Дочка прокурора”.
25 лютого 1954 р. Юрія Івановича Яновського не стало. Ім’я письменника носять одна з вулиць м. Кропивницького та середня школа в с. Нечаївка Компаніївського району. У 1972 р. у с.Нечаївці відкрито пам’ятник та літературно-меморіальний музей Ю.І. Яновського.
У 1972 р. у м. Кропивницькому відкрито меморіальну дошку на будинку, в якому жив письменник.
Друкуватися почав у 1924 р. Вже у перших своїх збірках оповідань – “Мамонтові бивні” (1925 р.), “Кров землі” (1927 р.) та збірці віршів “Прекрасна Ут” (1928 р.) Яновський показав себе блискучим стилістом, майстром сюжету. Нове велике досягнення – роман “Майстер корабля” (1928 р.).
Романи “Чотири шаблі” (1929 р.) і “Вершники” (1935), присвячені показу громадянської війни; на цю ж тему написана й п’єса “Дума про Британку” (1937).
У роки Другої світової війни, не маючи змоги через свої хвороби піти на фронт, він намагається прискорити перемогу силою письменницького слова. Протягом 6 місяців Ю. Яновський висвітлював хід Нюрнберзького процесу, перебуваючи в залі засідань Міжнародного воєнного трибуналу як спеціальний кореспондент газети “Правда України”. Він написав 18 публіцистичних творів, що склали цикл “Листи з Нюрнбергу”.
У 1947 р. Ю. Яновський закінчив роман “Мир” – розповідь про перший післявоєнний рік. У 1949 р. Яновський був удостоєний Державної премії третього ступеню за свою книгу “Київські оповідання”, яку написав протягом 1945-1948 рр.
В останні роки свого життя письменник написав п’єси “Молода воля” та “Райський табір”, а також відому п’єсу “Дочка прокурора”.
25 лютого 1954 р. Юрія Івановича Яновського не стало. Ім’я письменника носять одна з вулиць м. Кропивницького та середня школа в с. Нечаївка Компаніївського району. У 1972 р. у с.Нечаївці відкрито пам’ятник та літературно-меморіальний музей Ю.І. Яновського.
У 1972 р. у м. Кропивницькому відкрито меморіальну дошку на будинку, в якому жив письменник.
Ястребов Володимир Миколайович народився 18 липня 1855 року у с. Крива Лука Самарської губернії, помер 2 січня 1899 року у м. Херсоні. Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1876), став викладачем історії в Єлисаветградському земському реальному училищі.
З перших років перебування у Єлисаветграді Ястребов зацікавився місцевим краєзнавством. Заснував у 1883 році при училищі музей – один з кращих серед навчальних закладів імперії. У 70-х роках XIX ст. Володимир Миколайович розпочав етнографічні дослідження. Дослідницька та збиральницька робота, яку проводив Ястребов на території Єлисаветградського та Олександрійського повітів, стали основою для написання монографії “Материалы по этнографии Новоросийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах” та значно поповнили музейну колекцію.
В.М.Ястребов зацікавився археологією. Спочатку він брав участь у розкопках під керівництвом досвідчених археологів, а з 1885 року сам почав керувати експедиціями. Предмети, знайдені під час цих експедицій Ястребов передавав до музею училища.
Був членом Імператорської археологічної комісії. Серед відомих наукових досліджень “Малорусские прозвища Херсонской губернии” (1893), “Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии” (“Записки Одесского Общества истории и древностей”) тощо. Багато його наукових розвідок було надруковано у “Киевской старине”, інших наукових журналах та збірниках.
У 1993 році Кіровоградською обласною радою засновано обласну краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова, що присуджується щороку на конкурсній основі за найкращі науково-дослідницькі, науково-популяризаторські роботи з питань історії, культури та природи Кіровоградщини, а також музейним установам, працівникам музейних установ за особистий внесок у розвиток музейної справи.
З перших років перебування у Єлисаветграді Ястребов зацікавився місцевим краєзнавством. Заснував у 1883 році при училищі музей – один з кращих серед навчальних закладів імперії. У 70-х роках XIX ст. Володимир Миколайович розпочав етнографічні дослідження. Дослідницька та збиральницька робота, яку проводив Ястребов на території Єлисаветградського та Олександрійського повітів, стали основою для написання монографії “Материалы по этнографии Новоросийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах” та значно поповнили музейну колекцію.
В.М.Ястребов зацікавився археологією. Спочатку він брав участь у розкопках під керівництвом досвідчених археологів, а з 1885 року сам почав керувати експедиціями. Предмети, знайдені під час цих експедицій Ястребов передавав до музею училища.
Був членом Імператорської археологічної комісії. Серед відомих наукових досліджень “Малорусские прозвища Херсонской губернии” (1893), “Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии” (“Записки Одесского Общества истории и древностей”) тощо. Багато його наукових розвідок було надруковано у “Киевской старине”, інших наукових журналах та збірниках.
У 1993 році Кіровоградською обласною радою засновано обласну краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова, що присуджується щороку на конкурсній основі за найкращі науково-дослідницькі, науково-популяризаторські роботи з питань історії, культури та природи Кіровоградщини, а також музейним установам, працівникам музейних установ за особистий внесок у розвиток музейної справи.
Лідія Забіляста народилася 8 вересня 1953 року в селі Олено-Косогорівка на Кіровоградщині. У родині співали всі, тож пісня для Лідії Леонідівни стала другою мовою, а згодом і покликанням.
У 1969 році Лідія Забіляста вступила до Кіровоградського музичного училища на диригентсько-хорове відділення. А в 1973 р. стала солісткою Київського камерного хору Віктора Іконника. Через рік Л. Забіляста вступає до Київської консерваторії (клас народної артистки України Зої Христич). Після закінчення навчання дівчина, дізнавшись про створення в Києві камерного хору, вирішила спробувати сили передусім там. Прослуховування пройшло успішно, і перед нею вперше у всій глибині відкрився світ музики. До її репертуару ввійшли геніальні твори Й.-С. Баха, В.-А. Моцарта, Дж. Верді, Г. Гайдна, А. Вівальді, А. Веделя й Д. Бортнянського, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, А. Штогаренка та ін.
У 1978 році Забіляста бере участь у III Республіканському фестивалі “Молоді голоси”, за що отримує звання лауреата. Незабаром вона стала лауреатом Республіканського конкурсу ім. М. Лисенка (І премія).
1979 рік приніс співачці титул лауреата IX Всесоюзного конкурсу вокалістів ім. М. Глінки (ІІ премія). Цього ж року Лідії Забілястій присвоєно звання заслуженої артистки України.
30 грудня 1979 року Л. Забіляста дебютувала в Київському державному академічному оперному театрі імені Т. Г. Шевченка (нині – Національна Опера України) в партії Оксани в опері С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.
У 1980-1981 рр. співачка стажувалася в Міланському театрі “Ла Скала”.
Незабутніми стали уроки італійської знаменитості Джульєтти Сіміонато, її відомих, авторитетних колег-педагогів, співаків, диригентів. Незабаром Лідія Леонідівна отримує Першу премію та Золоту медаль на VII Міжнародному конкурсі імені П. І. Чайковського (1982 рік). За унікальний талант і самовіддану працю держава відзначила Лідію Забілясту високими нагородами:
1985 рік – звання народної артистки України;
2003 рік – орден княгині Ольги;
2011 рік – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації “концертно-виконавче мистецтво”.
В репертуарі Лідії Леонідівни понад 20 оперних партій, серед яких: Оксана (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського), Наталка (“Наталка Полтавка” М. Лисенка), Маргарита (“Фауст” Ш. Гуно), Недда (“Пая¬ци” Р. Леонкавалло), Чіо-Чіо-сан, Турандот (“Мадам баттерфляй”, “Турандот” Дж. Пуччіні); партії сопрано у концертах Д. Бортнянського, Дж. Верді, В.-А. Моцарта, А. Вівальді; романси П. Чайковського, М. Глінки, С. Рахманінова, Ф. Ліста, Ф. Шопена, В. Косенка, Я. Степового, М. Лисенка та інші. Виконала головну роль у музичному фільмі “Спокута” за поемою “Наймичка”.
Виступала у концертних залах Петербурзької філармонії (Велика зала ім. Д. Шостаковича), Московського Большого театру, Кремлівського палацу, Ризького Домського собору, у концертних залах різних міст України. За кордоном – в Австралії, Південній та Північній Америці, по всій Європі, Канаді, Японії, в Сінгапурі. Працювала з іменитими диригентами: С. Турчаком, В. Кожухарем, О. Рябовим, І. Блажковим, В. Федосєєвим, С. Сондецкісом.
У 1969 році Лідія Забіляста вступила до Кіровоградського музичного училища на диригентсько-хорове відділення. А в 1973 р. стала солісткою Київського камерного хору Віктора Іконника. Через рік Л. Забіляста вступає до Київської консерваторії (клас народної артистки України Зої Христич). Після закінчення навчання дівчина, дізнавшись про створення в Києві камерного хору, вирішила спробувати сили передусім там. Прослуховування пройшло успішно, і перед нею вперше у всій глибині відкрився світ музики. До її репертуару ввійшли геніальні твори Й.-С. Баха, В.-А. Моцарта, Дж. Верді, Г. Гайдна, А. Вівальді, А. Веделя й Д. Бортнянського, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, А. Штогаренка та ін.
У 1978 році Забіляста бере участь у III Республіканському фестивалі “Молоді голоси”, за що отримує звання лауреата. Незабаром вона стала лауреатом Республіканського конкурсу ім. М. Лисенка (І премія).
1979 рік приніс співачці титул лауреата IX Всесоюзного конкурсу вокалістів ім. М. Глінки (ІІ премія). Цього ж року Лідії Забілястій присвоєно звання заслуженої артистки України.
30 грудня 1979 року Л. Забіляста дебютувала в Київському державному академічному оперному театрі імені Т. Г. Шевченка (нині – Національна Опера України) в партії Оксани в опері С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.
У 1980-1981 рр. співачка стажувалася в Міланському театрі “Ла Скала”.
Незабутніми стали уроки італійської знаменитості Джульєтти Сіміонато, її відомих, авторитетних колег-педагогів, співаків, диригентів. Незабаром Лідія Леонідівна отримує Першу премію та Золоту медаль на VII Міжнародному конкурсі імені П. І. Чайковського (1982 рік). За унікальний талант і самовіддану працю держава відзначила Лідію Забілясту високими нагородами:
1985 рік – звання народної артистки України;
2003 рік – орден княгині Ольги;
2011 рік – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації “концертно-виконавче мистецтво”.
В репертуарі Лідії Леонідівни понад 20 оперних партій, серед яких: Оксана (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського), Наталка (“Наталка Полтавка” М. Лисенка), Маргарита (“Фауст” Ш. Гуно), Недда (“Пая¬ци” Р. Леонкавалло), Чіо-Чіо-сан, Турандот (“Мадам баттерфляй”, “Турандот” Дж. Пуччіні); партії сопрано у концертах Д. Бортнянського, Дж. Верді, В.-А. Моцарта, А. Вівальді; романси П. Чайковського, М. Глінки, С. Рахманінова, Ф. Ліста, Ф. Шопена, В. Косенка, Я. Степового, М. Лисенка та інші. Виконала головну роль у музичному фільмі “Спокута” за поемою “Наймичка”.
Виступала у концертних залах Петербурзької філармонії (Велика зала ім. Д. Шостаковича), Московського Большого театру, Кремлівського палацу, Ризького Домського собору, у концертних залах різних міст України. За кордоном – в Австралії, Південній та Північній Америці, по всій Європі, Канаді, Японії, в Сінгапурі. Працювала з іменитими диригентами: С. Турчаком, В. Кожухарем, О. Рябовим, І. Блажковим, В. Федосєєвим, С. Сондецкісом.
Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області у селянській родині.
Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. вступив до Кременчуцького педінституту, проте через хворобу 1935 р. був змушений перервати навчання. Сімнадцятирічним юнаком розпочав свою практичну діяльність, викладаючи українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — викладача цих же предметів середньої школи.
З червня 1942 р. до березня 1944 р. В. Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович починає публікувати статті з педагогіки в газетах «Ударна праця» та «Кіровоградська правда».
1948 р. В. Сухомлинського призначають директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він опікувався до останку життя. Двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності.
У 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи керівник навчально-виховної роботи», а через рік з’являється його перша монографія «Виховання колективізму у школярів».
До найґрунтовніших робіт В. Сухомлинського належать: «Як ми виховали мужнє покоління», «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості», «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям». Остання публікація була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР 1973 р. та Державної премії УРСР 1974 р.
З 1957 р. В. Сухомлинський стає членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. заслуженим учителем УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.
2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися, втім, фізична смерть не поклала край життю його творчих та наукових надбань.
У 2002 р. рішенням Кіровоградської обласної ради засновано обласну педагогічну премію ім. В.О. Сухомлинського.
Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. вступив до Кременчуцького педінституту, проте через хворобу 1935 р. був змушений перервати навчання. Сімнадцятирічним юнаком розпочав свою практичну діяльність, викладаючи українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — викладача цих же предметів середньої школи.
З червня 1942 р. до березня 1944 р. В. Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович починає публікувати статті з педагогіки в газетах «Ударна праця» та «Кіровоградська правда».
1948 р. В. Сухомлинського призначають директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він опікувався до останку життя. Двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності.
У 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи керівник навчально-виховної роботи», а через рік з’являється його перша монографія «Виховання колективізму у школярів».
До найґрунтовніших робіт В. Сухомлинського належать: «Як ми виховали мужнє покоління», «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості», «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям». Остання публікація була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР 1973 р. та Державної премії УРСР 1974 р.
З 1957 р. В. Сухомлинський стає членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. заслуженим учителем УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.
2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися, втім, фізична смерть не поклала край життю його творчих та наукових надбань.
У 2002 р. рішенням Кіровоградської обласної ради засновано обласну педагогічну премію ім. В.О. Сухомлинського.
Народився Володимир Винниченко 16 (28) липня 1880 року в місті Єлисаветграді у селянській родині. Запис про народження Володимира Винниченка зроблено у метричній книзі Церкви на честь Володимирської ікони Божої Матері м. Єлисаветграда, яка зберігається у Державному архіві Кіровоградської області.
Після закінчення школи вступив до Єлисаветградської гімназії. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.
У 1900 році В. Винниченко склав іспит зрілості як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії.
У 1901 році він вступив до Київського університету на юридичний факультет, і того ж року створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Був членом Революційної української партії (РУП) (з 1905 року − Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).
У 1903 році В. Винниченко заарештований за проведення пропаганди та виключений з університету. Був ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію.
На початку Першої світової війни В. Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 року під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю. Згодом став членом Центральної Ради, потім очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.
Автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Проголосив I Універсал та Декларацію Генерального секретаріату.
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська.
У серпні 1918 року В. Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 року. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою пішов у відставку та виїхав за кордон.
Наприкінці 1919 року вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів.
У травні 1920 року В. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де йому запропонували зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР.
У вересні 1921 року В. Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.
Помер Володимир Винниченко 06 березня 1951 року у французькому місті Мужен.
Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги й стала власницею садиби, охоронницею і упорядницею його речей і архіву. У 1990-ті роки вона сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей у подарунок незалежній Україні. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до фондів Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. У Кропивницький передано книжкову шафу Володимира Винниченка та два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник, навіть мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.
У 1990 р. в тодішньому Кіровограді з’явився проспект Винниченка. У 1992 р. на приміщенні колишньої чоловічої гімназії було відкрито меморіальну дошку. У 1993 Кіровоградському педінституту (зараз Центральноукраїнський державний педагогічний університет) присвоєне ім’я Володимира Винниченка. 17 вересня 2010 року в Кіровограді (сучасному Кропивницькому) урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник Володимирові Винниченку.
Непроста і суперечлива постать викликає чималий інтерес у багатьох науковців. Відомий письменник-краєзнавець Микола Смоленчук встановив справжнє місце народження нашого земляка. У всіх довідниках місцем народження В.Винниченка значилося село Веселий Кут. Завдяки кропіткій роботі науковця, загальновідомим став той факт, що В.Винниченко народився саме у м. Єлисаветграді. Цьому дослідженню присвячена праця М.Смоленчука «Помилка у жандармському циркулярі».
Завдяки листуванню М. Смоленчука з родичами В.Винниченка, які мешкають у с. Бобринка Бобринецького району Кіровоградської області, з’ясувалося чимало подробиць біографії Володимира Кириловича.
Після закінчення школи вступив до Єлисаветградської гімназії. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.
У 1900 році В. Винниченко склав іспит зрілості як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії.
У 1901 році він вступив до Київського університету на юридичний факультет, і того ж року створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Був членом Революційної української партії (РУП) (з 1905 року − Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).
У 1903 році В. Винниченко заарештований за проведення пропаганди та виключений з університету. Був ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію.
На початку Першої світової війни В. Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 року під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю. Згодом став членом Центральної Ради, потім очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.
Автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Проголосив I Універсал та Декларацію Генерального секретаріату.
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська.
У серпні 1918 року В. Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 року. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою пішов у відставку та виїхав за кордон.
Наприкінці 1919 року вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів.
У травні 1920 року В. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де йому запропонували зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР.
У вересні 1921 року В. Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.
Помер Володимир Винниченко 06 березня 1951 року у французькому місті Мужен.
Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги й стала власницею садиби, охоронницею і упорядницею його речей і архіву. У 1990-ті роки вона сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей у подарунок незалежній Україні. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до фондів Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. У Кропивницький передано книжкову шафу Володимира Винниченка та два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник, навіть мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.
У 1990 р. в тодішньому Кіровограді з’явився проспект Винниченка. У 1992 р. на приміщенні колишньої чоловічої гімназії було відкрито меморіальну дошку. У 1993 Кіровоградському педінституту (зараз Центральноукраїнський державний педагогічний університет) присвоєне ім’я Володимира Винниченка. 17 вересня 2010 року в Кіровограді (сучасному Кропивницькому) урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник Володимирові Винниченку.
Непроста і суперечлива постать викликає чималий інтерес у багатьох науковців. Відомий письменник-краєзнавець Микола Смоленчук встановив справжнє місце народження нашого земляка. У всіх довідниках місцем народження В.Винниченка значилося село Веселий Кут. Завдяки кропіткій роботі науковця, загальновідомим став той факт, що В.Винниченко народився саме у м. Єлисаветграді. Цьому дослідженню присвячена праця М.Смоленчука «Помилка у жандармському циркулярі».
Завдяки листуванню М. Смоленчука з родичами В.Винниченка, які мешкають у с. Бобринка Бобринецького району Кіровоградської області, з’ясувалося чимало подробиць біографії Володимира Кириловича.
Народився Микола Кузьмович 03 липня 1927 року в м. Бобринці Кіровоградської області, в родині працівника пожежної охорони. До війни жив і навчався у м. Бобринці, закінчив 6 класів семирічної школи № 4.
Підлітком зазнав страхіть ряду фашистських концентраційних, а згодом і радянських фільтраційних таборів.
Після Другої світової війни навчався у Бобринецькому сільгосптехнікумі, на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту, учителював на Кіровоградщині та Черкащині, захистив кандидатську дисертацію, працював у Кіровоградському та Луцькому педінститутах.
За рекомендацією Максима Рильського вступив до Спілки письменників України
Внесок М. Смоленчука в історію літератури краю, театрознавство, краєзнавство є просто неоціненним. Його краєзнавчі розвідки і нариси, чимало з хрестоматійних нині істин (біографії, витоки особистості, творчість М. Кропивницького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), В. Винниченка, багатьох інших діячів української та світової культури й літератури) вперше були введені до наукового обігу саме ним.
М. Смоленчук був фундатором музею М. Кропивницького в м. Бобринці, доклав чимало зусиль, щоб зберегти в м. Кіровограді меморіальний будинок Марка Лукича на колишній Болотяній вулиці та доклав чимало зусиль, щоб зберегти в м. Кіровограді меморіальний будинок родини Тобілевичів на колишній Знам’янській вулиці. Був ініціатором створення музею І.К. Карпенка-Карого в м. Кіровограді.
Автор повістей «Степи полинові» (1961), «Степівчани» (1963); «Родня» (1968); нарисів «Хутір Надія», «Кіровоград» (1967); романів «Сиве покоління» (1965), «Ой, літав орел» (1969), «Білі бланкети» (1985); науково-популярної розвідки «Марко Кропивницький і його рідний край» (1971) та численних публікацій, присвячених театру корифеїв та його діячам.
Неможливо уявити розвиток українських науково-культурних, просвітницьких інституцій Кіровоградщини в 60-ті – 80-ті рр. ХХ ст. без талановитого українського письменника, вдумливого ученого й педагога від Бога – Миколи Смоленчука.
Остання робота М. Смоленчука «Помилки у жандармському циркулярі» опублікована в газеті «Кіровоградська правда» 3 і 4 червня 1988 року.
Вона викликала великий інтерес серед любителів літератури. Так, відомий краєзнавець, шанувальник літератури та мистецтва Ю.В.П’ядик, ознайомившись з цією працею, написав у листі до Миколи Кузьмовича: «Дуже Ви мене потішили, приславши нариса про Винниченка, і не тільки тому, що Володимир Винниченко був і справді Винятковою людиною, а тому, що дуже докладно автор описує свої пошуки. Це для мене дуже важливо і повчально. Автор справді виконав колосальну роботу. За це йому честь і хвала. Щоб розібратися в його пошуках і використати набутий ним досвід, потрібен час».
Микола Кузьмович був фундатором Музею Марка Кропивницького в Бобринці, доклав чимало зусиль щоб зберегти в Кіровограді (Кропивницькому) меморіальні будинки М. Кропивницького на колишній Болотяній та Тобілевичів на колишній Знам’янській вулицях, був ініціатором створення в їхніх приміщеннях музейних установ.
Помер Микола Кузьмович Смоленчук 14 січня 1993 року в м. Кіровограді (нині – м. Кропивницький)
Підлітком зазнав страхіть ряду фашистських концентраційних, а згодом і радянських фільтраційних таборів.
Після Другої світової війни навчався у Бобринецькому сільгосптехнікумі, на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту, учителював на Кіровоградщині та Черкащині, захистив кандидатську дисертацію, працював у Кіровоградському та Луцькому педінститутах.
За рекомендацією Максима Рильського вступив до Спілки письменників України
Внесок М. Смоленчука в історію літератури краю, театрознавство, краєзнавство є просто неоціненним. Його краєзнавчі розвідки і нариси, чимало з хрестоматійних нині істин (біографії, витоки особистості, творчість М. Кропивницького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), В. Винниченка, багатьох інших діячів української та світової культури й літератури) вперше були введені до наукового обігу саме ним.
М. Смоленчук був фундатором музею М. Кропивницького в м. Бобринці, доклав чимало зусиль, щоб зберегти в м. Кіровограді меморіальний будинок Марка Лукича на колишній Болотяній вулиці та доклав чимало зусиль, щоб зберегти в м. Кіровограді меморіальний будинок родини Тобілевичів на колишній Знам’янській вулиці. Був ініціатором створення музею І.К. Карпенка-Карого в м. Кіровограді.
Автор повістей «Степи полинові» (1961), «Степівчани» (1963); «Родня» (1968); нарисів «Хутір Надія», «Кіровоград» (1967); романів «Сиве покоління» (1965), «Ой, літав орел» (1969), «Білі бланкети» (1985); науково-популярної розвідки «Марко Кропивницький і його рідний край» (1971) та численних публікацій, присвячених театру корифеїв та його діячам.
Неможливо уявити розвиток українських науково-культурних, просвітницьких інституцій Кіровоградщини в 60-ті – 80-ті рр. ХХ ст. без талановитого українського письменника, вдумливого ученого й педагога від Бога – Миколи Смоленчука.
Остання робота М. Смоленчука «Помилки у жандармському циркулярі» опублікована в газеті «Кіровоградська правда» 3 і 4 червня 1988 року.
Вона викликала великий інтерес серед любителів літератури. Так, відомий краєзнавець, шанувальник літератури та мистецтва Ю.В.П’ядик, ознайомившись з цією працею, написав у листі до Миколи Кузьмовича: «Дуже Ви мене потішили, приславши нариса про Винниченка, і не тільки тому, що Володимир Винниченко був і справді Винятковою людиною, а тому, що дуже докладно автор описує свої пошуки. Це для мене дуже важливо і повчально. Автор справді виконав колосальну роботу. За це йому честь і хвала. Щоб розібратися в його пошуках і використати набутий ним досвід, потрібен час».
Микола Кузьмович був фундатором Музею Марка Кропивницького в Бобринці, доклав чимало зусиль щоб зберегти в Кіровограді (Кропивницькому) меморіальні будинки М. Кропивницького на колишній Болотяній та Тобілевичів на колишній Знам’янській вулицях, був ініціатором створення в їхніх приміщеннях музейних установ.
Помер Микола Кузьмович Смоленчук 14 січня 1993 року в м. Кіровограді (нині – м. Кропивницький)
Народився Леонід Васильович Куценко 15 лютого 1953 року в селі Вільхове Ульяновського району Кіровоградської області в родині вчителів.
У 1978 році закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту.
З 1982 р. працював на кафедрі української літератури Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка, тривалий час працював на посаді декана філологічного факультету.
Співпраця з Миколою Смоленчуком, Григорієм Клочеком, Василем Марком, Світланою Барабаш, Володимиром Панченком та іншими колегами дала йому можливість сформувати новий науковий напрям в українському літературознавстві.
У творчому доробку Леоніда Куценка нараховується понад 300 публікацій.
Автор книг: «Музей І.К. Микитенка в Рівному» (1985), «Боян Степової Еллади» (1993), «Благословенні ви, сліди…» (1995), «До джерел історії краю» (у співавторстві з Н. Бокій та О. Брайченком, 1995), «Євангеліє чужих піль. Подорож до двох вигнанців» (у співавторстві з В. Панченком, 1996), «Ні, вже ніколи не покаюся…» (1997), «Час вчитися любити. Біблія на уроках літератури» (1999), «Так розчахнулося дерево родини…» (1999), «Як перший пелюсток весни…» (2000), «Dominus Маланюк: тло і постать» (2001, 2002), «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (2002), «Князь Духу» (2003), «Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості» (2004), «Крицеве слово» (2003), «Біографія поетичного рядка. Антологія історій одного вірша» (2004), «Народу самосійні діти…» (2005), «Дон Кіхот із Кам’янця-Подільського» (2005), «І вічність на каменях Праги…» (2006), «Стежками хутора “ Надія”» (2007).
Упорядник книг: «Літературний словник Кіровоградщини» (1995), «Євген Маланюк. Невичерпальність» (1997, 2001), «Маланюк Євген. Поезії з нотатників» (2003), «Юрій Дараган. Срібні сурми» (2003, 2004).
Твори Л. В. Куценка увійшли до колективних збірників, антологій, енциклопедій: «Час чорного ворона» (1995), «Із сивого покоління: Микола Смоленчук – людина, письменник, вчений» (2003), «Шевченкіана степова» (2005), «Нащадки корифеїв – Івану Франку» (2006), «Блакитні вежі» (2011) та ін.
Заслужений працівник народної освіти України, член координаційної ради Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України, редколегії журналу «Вежа», активний учасник Народного Руху України.
Леонід Васильович Куценко – літературознавець, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України (1998 р.), заслужений працівник народної освіти України, лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (2002 р.) та премії Фонду Воляників – Швабінських Фундації Українського Вільного Університету в США (2003 р.). Помер 22 грудня 2006 року в м. Кіровограді (нині – м. Кропивницький).
З 2008 року в Кіровоградському міському літературно-меморіальному музеїімені І.К. Карпенка-Карого проходять Куценківські читання, засновані на честь знаного літературознавця – спільний проект обласної організації Національної спілки краєзнавців, музею та обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені В.Сухомлинського.
У 1978 році закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту.
З 1982 р. працював на кафедрі української літератури Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка, тривалий час працював на посаді декана філологічного факультету.
Співпраця з Миколою Смоленчуком, Григорієм Клочеком, Василем Марком, Світланою Барабаш, Володимиром Панченком та іншими колегами дала йому можливість сформувати новий науковий напрям в українському літературознавстві.
У творчому доробку Леоніда Куценка нараховується понад 300 публікацій.
Автор книг: «Музей І.К. Микитенка в Рівному» (1985), «Боян Степової Еллади» (1993), «Благословенні ви, сліди…» (1995), «До джерел історії краю» (у співавторстві з Н. Бокій та О. Брайченком, 1995), «Євангеліє чужих піль. Подорож до двох вигнанців» (у співавторстві з В. Панченком, 1996), «Ні, вже ніколи не покаюся…» (1997), «Час вчитися любити. Біблія на уроках літератури» (1999), «Так розчахнулося дерево родини…» (1999), «Як перший пелюсток весни…» (2000), «Dominus Маланюк: тло і постать» (2001, 2002), «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (2002), «Князь Духу» (2003), «Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості» (2004), «Крицеве слово» (2003), «Біографія поетичного рядка. Антологія історій одного вірша» (2004), «Народу самосійні діти…» (2005), «Дон Кіхот із Кам’янця-Подільського» (2005), «І вічність на каменях Праги…» (2006), «Стежками хутора “ Надія”» (2007).
Упорядник книг: «Літературний словник Кіровоградщини» (1995), «Євген Маланюк. Невичерпальність» (1997, 2001), «Маланюк Євген. Поезії з нотатників» (2003), «Юрій Дараган. Срібні сурми» (2003, 2004).
Твори Л. В. Куценка увійшли до колективних збірників, антологій, енциклопедій: «Час чорного ворона» (1995), «Із сивого покоління: Микола Смоленчук – людина, письменник, вчений» (2003), «Шевченкіана степова» (2005), «Нащадки корифеїв – Івану Франку» (2006), «Блакитні вежі» (2011) та ін.
Заслужений працівник народної освіти України, член координаційної ради Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України, редколегії журналу «Вежа», активний учасник Народного Руху України.
Леонід Васильович Куценко – літературознавець, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України (1998 р.), заслужений працівник народної освіти України, лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (2002 р.) та премії Фонду Воляників – Швабінських Фундації Українського Вільного Університету в США (2003 р.). Помер 22 грудня 2006 року в м. Кіровограді (нині – м. Кропивницький).
З 2008 року в Кіровоградському міському літературно-меморіальному музеїімені І.К. Карпенка-Карого проходять Куценківські читання, засновані на честь знаного літературознавця – спільний проект обласної організації Національної спілки краєзнавців, музею та обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені В.Сухомлинського.
Народився Віктор Олексійович Погрібний 05 серпня 1935 року в селі Матусівка Великовисківського району Одеського округу (нині – Маловисківський район Кіровоградської області). Батько – рільничий бригадир, мати колгоспниця. Рано залишився без батька. Переніс усі біди воєнних та післявоєнних часів. З дев’яти літ працював пастухом колгоспної отари, їздовим, причіплювачем на тракторі, вагарем.
Навчався в Мар’янівській, Великовисківській школах та середній школі № 4 м. Кіровограда. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1958) працював у республіканській та обласній пресі: «Молодь України», «Кіровоградська правда», «Сільські вісті», «Літературна Україна».
У 1966-1975 рр. був редактором Кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», у 1979-1998 рр. – заступником редактора газети «Кіровоградська правда». Протягом майже пів століття, із травня 1969 року був незмінним керівником обласного літературного об’єднання «Степ».
Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, понад 50 теле- та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності.
Друкується з 1957 року. Автор численних публікацій в республіканських часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа», альманахах, колективних збірниках. Окремими виданнями вийшли книжки : поезій «Напис на шибці» (1993), публіцистики «Жертовне вогнище» (1995) та «Серед українців» (2004), прози «Царина» (2003), путівник «Кіровоград» (1983).
Ініціював і домігся створення у с. Арсенівка: музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого», філії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею «Музейно-природний заповідник «Тобілевичі» та встановлення пам’ятних знаків на честь видатного земляка.
Став ініціатором створення обласної організації «Зелений світ», а в 1992 р. заснував літературний фонд «Відродження», на кошти якого видавалися книги місцевих літераторів та літературно-мистецький журнал «Степ», де він працював головним редактором.
Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення. Лауреат літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького (1996) та обласної літературної премії імені Ю. Яновського (1974). Нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову відзнаку», Почесною грамотою Національної спілки журналістів України.
Лауреат обласної літературної премії ім. Є.Маланюка (2004) в номінації літературознавство та публіцистика, за книгу «Серед українців: книга публіцистики».
Помер 1 жовтня 2017 р. у с. Матусівка Маловисківського р-ну Кіровоградської обл.
Навчався в Мар’янівській, Великовисківській школах та середній школі № 4 м. Кіровограда. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1958) працював у республіканській та обласній пресі: «Молодь України», «Кіровоградська правда», «Сільські вісті», «Літературна Україна».
У 1966-1975 рр. був редактором Кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», у 1979-1998 рр. – заступником редактора газети «Кіровоградська правда». Протягом майже пів століття, із травня 1969 року був незмінним керівником обласного літературного об’єднання «Степ».
Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, понад 50 теле- та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності.
Друкується з 1957 року. Автор численних публікацій в республіканських часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа», альманахах, колективних збірниках. Окремими виданнями вийшли книжки : поезій «Напис на шибці» (1993), публіцистики «Жертовне вогнище» (1995) та «Серед українців» (2004), прози «Царина» (2003), путівник «Кіровоград» (1983).
Ініціював і домігся створення у с. Арсенівка: музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого», філії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею «Музейно-природний заповідник «Тобілевичі» та встановлення пам’ятних знаків на честь видатного земляка.
Став ініціатором створення обласної організації «Зелений світ», а в 1992 р. заснував літературний фонд «Відродження», на кошти якого видавалися книги місцевих літераторів та літературно-мистецький журнал «Степ», де він працював головним редактором.
Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення. Лауреат літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького (1996) та обласної літературної премії імені Ю. Яновського (1974). Нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову відзнаку», Почесною грамотою Національної спілки журналістів України.
Лауреат обласної літературної премії ім. Є.Маланюка (2004) в номінації літературознавство та публіцистика, за книгу «Серед українців: книга публіцистики».
Помер 1 жовтня 2017 р. у с. Матусівка Маловисківського р-ну Кіровоградської обл.
Народився 15 лютого 1960 року у м. Новомиргороді Кіровоградської області.
Закінчив дефектологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. Нині живе в рідному місті Новомиргороді, працює вихователем у дитячому будинку для неповносправних дітей.
Своє перше оповідання, яке називалося “Сапенсіо”, що в перекладі з грецької означає “розум”, Олександр написав під час навчання у вузі.
Письменник не раз виступав автором сценаріїв до фільмів, знятих за його творами. Всі вони – “Партитура на могильному камені”, “Світла ніч” та “Секонд-хенд”, вже побачили світ. У четвертому фільмі “Маленьке життя” Олександр Жовна дебютував ще й як режиссер-постановник та актор. Олександр Жовна – лауреат і інших літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв “Коронація слова” 2000 року отримав диплом за кіносценарій “Дорога”, 2001 року – за сценарій “Експеримент”, 2003 року – за сценарій “Вдовушка”. За його творами знято художні стрічки: “Партитура на могильному камені” (1996, режисер Ярослав Лупій), “Ніч світла” (2004, режисер Роман Балаян), “Секонд-хенд” (2005, режисер Ярослав Лупій), “Маленьке життя” (2007 рік, режисер Олександр Жовна), “Історія Лізи” (2019, режисер Олександр Жовна).
Олександр Жовна – лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (2008), за книгу оповідань та повістей “Її тіло пахло зимовими яблуками” у номінації “Художня література”.
Його фільм “Милі мої українці” в 2016 році було номіновано на Шевченківську премію в номінації “Кінематографія”.
“Моя творчість не дуже світла. Проте мені здається, що саме тужний, сумний, а не щасливий фінал книги формує справжню добру людину, яка не схоче нести у світ зло”, – так говорить про свою творчість О. Жовна.
Його твори видані в Токіо та Нью-Йорку, а ім’я занесене до Української енциклопедії визначних особистостей ХХ століття.
Закінчив дефектологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. Нині живе в рідному місті Новомиргороді, працює вихователем у дитячому будинку для неповносправних дітей.
Своє перше оповідання, яке називалося “Сапенсіо”, що в перекладі з грецької означає “розум”, Олександр написав під час навчання у вузі.
Письменник не раз виступав автором сценаріїв до фільмів, знятих за його творами. Всі вони – “Партитура на могильному камені”, “Світла ніч” та “Секонд-хенд”, вже побачили світ. У четвертому фільмі “Маленьке життя” Олександр Жовна дебютував ще й як режиссер-постановник та актор. Олександр Жовна – лауреат і інших літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв “Коронація слова” 2000 року отримав диплом за кіносценарій “Дорога”, 2001 року – за сценарій “Експеримент”, 2003 року – за сценарій “Вдовушка”. За його творами знято художні стрічки: “Партитура на могильному камені” (1996, режисер Ярослав Лупій), “Ніч світла” (2004, режисер Роман Балаян), “Секонд-хенд” (2005, режисер Ярослав Лупій), “Маленьке життя” (2007 рік, режисер Олександр Жовна), “Історія Лізи” (2019, режисер Олександр Жовна).
Олександр Жовна – лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (2008), за книгу оповідань та повістей “Її тіло пахло зимовими яблуками” у номінації “Художня література”.
Його фільм “Милі мої українці” в 2016 році було номіновано на Шевченківську премію в номінації “Кінематографія”.
“Моя творчість не дуже світла. Проте мені здається, що саме тужний, сумний, а не щасливий фінал книги формує справжню добру людину, яка не схоче нести у світ зло”, – так говорить про свою творчість О. Жовна.
Його твори видані в Токіо та Нью-Йорку, а ім’я занесене до Української енциклопедії визначних особистостей ХХ століття.
Кривохижа Анатолій Михайлович народився 1 грудня 1925 року у с.Копанки Маловисківського району Кіровоградської області. У 1953-1957 роках навчався в Омському інституті фізичної культури та працював в Омській обласній філармонії (артистом балету). Повернувшись до м.Кіровограда у 1957 році, Анатолій Михайлович очолив самодіяльний танцювальний колектив при Будинку культури ім. Калініна заводу “Гідросила”, що послужив основою для створення заслуженого ансамблю народного танцю України “Ятрань”. Протягом 30 років він натхненно працював художнім керівником та балетмейстером-постановником цього ансамблю, концертна програма якого була відображенням етнографічної карти народної хореографії всієї України і викликала захоплення глядачів у різних куточках світу.
У 1973 році Анатолію Михайловичу, як головному балетмейстеру урядового концерту в Києві, присвоєно почесне звання “Народного артиста України”.
З 1986 по 1997рік Кривохижа А.М. балетмейстер-постановник та художній керівник академічного театру музики, пісні та танцю “Зоряни”, який є продовжувачем кращих традицій заслуженого ансамблю народного танцю України “Ятрань”.
З 1997 року Кривохижа А.М. перейшов на роботу до Кіровоградського педагогічного університету ім. В.Винниченка на кафедру хореографічних дисциплін.
У 06.03.1998 році рішенням № 130 сесії Кіровоградської міської ради йому присвоєно звання “Почесний громадянин м. Кіровограда”.
З 2005 року Анатолія Михайловича обрано членом правління Національної хореографічної спілки України та головним консультантом із використання фольклорно-етнографічних матеріалів у хореографічному мистецтві. У 2006 році Анатолію Михайловичу вручено почесну відзнаку “Честь і слава Кіровоградщини”.
2010 рік ознаменувався врученням митцю обласної премії у галузі культури «Духовний скарб Кіровоградщини» у номінації «За вагомий внесок у збереження та популяризацію культурної спадщини».
Анатолій Михайлович був одним з найактивніших ініціаторів відкриття музею хореографії Кіровоградщини, а із створенням у 2004 році відділу обласного краєзнавчого музею – музею історії українського хореографічного мистецтва, став його науковим консультантом.
У 1973 році Анатолію Михайловичу, як головному балетмейстеру урядового концерту в Києві, присвоєно почесне звання “Народного артиста України”.
З 1986 по 1997рік Кривохижа А.М. балетмейстер-постановник та художній керівник академічного театру музики, пісні та танцю “Зоряни”, який є продовжувачем кращих традицій заслуженого ансамблю народного танцю України “Ятрань”.
З 1997 року Кривохижа А.М. перейшов на роботу до Кіровоградського педагогічного університету ім. В.Винниченка на кафедру хореографічних дисциплін.
У 06.03.1998 році рішенням № 130 сесії Кіровоградської міської ради йому присвоєно звання “Почесний громадянин м. Кіровограда”.
З 2005 року Анатолія Михайловича обрано членом правління Національної хореографічної спілки України та головним консультантом із використання фольклорно-етнографічних матеріалів у хореографічному мистецтві. У 2006 році Анатолію Михайловичу вручено почесну відзнаку “Честь і слава Кіровоградщини”.
2010 рік ознаменувався врученням митцю обласної премії у галузі культури «Духовний скарб Кіровоградщини» у номінації «За вагомий внесок у збереження та популяризацію культурної спадщини».
Анатолій Михайлович був одним з найактивніших ініціаторів відкриття музею хореографії Кіровоградщини, а із створенням у 2004 році відділу обласного краєзнавчого музею – музею історії українського хореографічного мистецтва, став його науковим консультантом.
Червінська Антоніна Миколаївна народилася 26 серпня 1945 року в с. Іванківці Бердичівського району Житомирської області. У 1977 році закінчила Кіровоградське музичне училище.
Трудову діяльність розпочала в 1966 році як солістка-вокалістка Поліського Державного вокально-хореографічного ансамблю “Льонок” Житомирської обласної філармонії.
З 1969 по 1978 рік – солістка заслуженого ансамблю танцю України “Ятрань”, у складі якого пропагувала українське національне мистецтво у багатьох країнах світу.
З 1983 року – артистка-вокалістка Кіровоградської обласної філармонії, а з 1984 року – солістка-вокаліста академічного театру музики, пісні і танцю “Зоряни”, у створенні якого співачці належить визначна роль.
Червінська А.М. побувала з гастролями в Бельгії, Голландії, Італії, США, Канаді, Угорщині, Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Кореї, КНДР, Іспанії, Греції, Болгарії, Туреччині.
З 2004 року художній керівник академічного театру музики, пісні і танцю “Зоряни”.
Нею записано 3 компакт-диски: “Моя Україна”, “Стежина доля”, “Там рідного степу мелодію дивну …”.
Червінська А.М. активно бере участь у мистецьких проєктах “Краю наш, тебе ми прославляємо”, “Об’єднаймо мистецтвом Україну”, у благодійних концертах в підтримку Збройних Сил України тощо.
Антоніна Червінська є почесною громадянкою м. Сегед (Угорщина). В 2002 році нагороджена почесним грантом Міжнародного Благодійного фонду “Україна”.
У 1992 році їй присвоєно почесне звання “Народна артистка України”.
За особистий внесок у розвиток національної культури Антоніну Червінську нагороджено відзнаками Президента України “Орден княгині Ольги” III ступеня у 1999 році, ІІ ступеня – у 2009 році, І ступеня – у 2015 році.
Ім’я Антоніни Червінської занесене в енциклопедію “Кращі люди України” та “Кращі жінки України”.
Трудову діяльність розпочала в 1966 році як солістка-вокалістка Поліського Державного вокально-хореографічного ансамблю “Льонок” Житомирської обласної філармонії.
З 1969 по 1978 рік – солістка заслуженого ансамблю танцю України “Ятрань”, у складі якого пропагувала українське національне мистецтво у багатьох країнах світу.
З 1983 року – артистка-вокалістка Кіровоградської обласної філармонії, а з 1984 року – солістка-вокаліста академічного театру музики, пісні і танцю “Зоряни”, у створенні якого співачці належить визначна роль.
Червінська А.М. побувала з гастролями в Бельгії, Голландії, Італії, США, Канаді, Угорщині, Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Кореї, КНДР, Іспанії, Греції, Болгарії, Туреччині.
З 2004 року художній керівник академічного театру музики, пісні і танцю “Зоряни”.
Нею записано 3 компакт-диски: “Моя Україна”, “Стежина доля”, “Там рідного степу мелодію дивну …”.
Червінська А.М. активно бере участь у мистецьких проєктах “Краю наш, тебе ми прославляємо”, “Об’єднаймо мистецтвом Україну”, у благодійних концертах в підтримку Збройних Сил України тощо.
Антоніна Червінська є почесною громадянкою м. Сегед (Угорщина). В 2002 році нагороджена почесним грантом Міжнародного Благодійного фонду “Україна”.
У 1992 році їй присвоєно почесне звання “Народна артистка України”.
За особистий внесок у розвиток національної культури Антоніну Червінську нагороджено відзнаками Президента України “Орден княгині Ольги” III ступеня у 1999 році, ІІ ступеня – у 2009 році, І ступеня – у 2015 році.
Ім’я Антоніни Червінської занесене в енциклопедію “Кращі люди України” та “Кращі жінки України”.
Борис Кокуленко народився 1 жовтня 1939 р. у м. Кіровограді. Закінчив філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С.Пушкіна.
Свою трудову діяльність розпочав у 15-річному віці, коли був зарахований вихованцем військового оркестру 301 парашутно-десантного полку, який дислокувався у м. Кіровограді. Після розформування військової частини Борис Григорович став учасником легендарного ансамблю танцю «Ятрань». З того часу пов’язав своє життя з хореографічним мистецтвом.
З 1968 року Б.Г.Кокуленко працював балетмейстером-постановником народного ансамблю танцю “Юність” Кіровоградського педінституту, потім – державного ансамблю пісні і танцю “Козаки Поділля” Хмельницької обласної філармонії, ще пізніше – Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького.
29 вересня 1994 р. Борису Кокуленку присвоєно звання заслуженого працівника культури України.
У 1998 році Борис Григорович зібрав матеріал про розвиток хореографічного мистецтва на Кіровоградщині, який наступного року експонувався у приміщенні театру ім. М.Кропивницького. Паралельно свої пошуки, розвідки й дослідження викладав на папері, і 1999 року побачила світ його «Степова Терпсихора» – видання на той час унікальне й ексклюзивне не лише для області, а й для цілої України.
У 2010 році Б.Кокуленку присвоєно звання кандидата мистецтвознавства. За вагомий внесок у збереження та популяризацію культурної спадщини у 2018 році Бориса Кокуленка було нагороджено обласною премією «Духовний скарб Кіровоградщини».
Борис Григорович був одним з ініціаторів створення музею історії українського хореографічного мистецтва, а зібрані ним матеріали з історії хореографічного мистецтва на Кіровоградщині, стали основою фондової збірки музею.
1 лютого 2021 року перестало битися серце Бориса Кокуленка. Похований у м.Кропивницькому.
Свою трудову діяльність розпочав у 15-річному віці, коли був зарахований вихованцем військового оркестру 301 парашутно-десантного полку, який дислокувався у м. Кіровограді. Після розформування військової частини Борис Григорович став учасником легендарного ансамблю танцю «Ятрань». З того часу пов’язав своє життя з хореографічним мистецтвом.
З 1968 року Б.Г.Кокуленко працював балетмейстером-постановником народного ансамблю танцю “Юність” Кіровоградського педінституту, потім – державного ансамблю пісні і танцю “Козаки Поділля” Хмельницької обласної філармонії, ще пізніше – Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького.
29 вересня 1994 р. Борису Кокуленку присвоєно звання заслуженого працівника культури України.
У 1998 році Борис Григорович зібрав матеріал про розвиток хореографічного мистецтва на Кіровоградщині, який наступного року експонувався у приміщенні театру ім. М.Кропивницького. Паралельно свої пошуки, розвідки й дослідження викладав на папері, і 1999 року побачила світ його «Степова Терпсихора» – видання на той час унікальне й ексклюзивне не лише для області, а й для цілої України.
У 2010 році Б.Кокуленку присвоєно звання кандидата мистецтвознавства. За вагомий внесок у збереження та популяризацію культурної спадщини у 2018 році Бориса Кокуленка було нагороджено обласною премією «Духовний скарб Кіровоградщини».
Борис Григорович був одним з ініціаторів створення музею історії українського хореографічного мистецтва, а зібрані ним матеріали з історії хореографічного мистецтва на Кіровоградщині, стали основою фондової збірки музею.
1 лютого 2021 року перестало битися серце Бориса Кокуленка. Похований у м.Кропивницькому.
Василь Босий народився 14 січня 1942 року у м. Кіровограді. 1971 року закінчив педагогічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С.Пушкіна за спеціальністю «Вчитель початкових класів».
Танцювальна кар’єра для Василя Сильвестровича розпочалася у 1957 році у славнозвісному заслуженому ансамблі народного танцю України «Ятрань», у якому він пройшов шлях від соліста, створивши багато яскравих образів, до художнього керівника.
З 1969 по 1986 роки керував самодіяльним народним ансамблем танцю «Юність» Кіровоградського державного педагогічного інституту
ім. О.С.Пушкіна, де опановували танцювальне мистецтво майбутні вчителі, а потім несли з собою захопленість танцем до шкіл.
З 1986 по 2003 рік Василь Босий – художній керівник заслуженого ансамблю народного танцю України «Ятрань». За цей період збережені танці, поставлені народним артистом України А.М.Кривохижею і створені нові танцювальні постановки, ансамбль здійснив виїзди у 21 країну світу.
З 1994 по 2020 рік Василь Сильвестрович працював у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В.Винниченка, де викладав дисципліни: теорія та методика народно-сценічного танцю, теорія та методика викладання українського народного танцю, народознавство та хореографічний фольклор України.
Своїми знаннями і вміннями Василь Сильвестрович ділиться також із талановитою молоддю з-за кордону. Неодноразово ним проводилися майстер-класи для ансамблів українського народного танцю з Канади.
З 1974 року має почесне звання заслуженого працівника культури України, у 1988 році – нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.
Велику допомогу як консультант Василь Босий надає музею історії українського хореографічного мистецтва, у створенні якого він приймав безпосередню участь.
Танцювальна кар’єра для Василя Сильвестровича розпочалася у 1957 році у славнозвісному заслуженому ансамблі народного танцю України «Ятрань», у якому він пройшов шлях від соліста, створивши багато яскравих образів, до художнього керівника.
З 1969 по 1986 роки керував самодіяльним народним ансамблем танцю «Юність» Кіровоградського державного педагогічного інституту
ім. О.С.Пушкіна, де опановували танцювальне мистецтво майбутні вчителі, а потім несли з собою захопленість танцем до шкіл.
З 1986 по 2003 рік Василь Босий – художній керівник заслуженого ансамблю народного танцю України «Ятрань». За цей період збережені танці, поставлені народним артистом України А.М.Кривохижею і створені нові танцювальні постановки, ансамбль здійснив виїзди у 21 країну світу.
З 1994 по 2020 рік Василь Сильвестрович працював у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В.Винниченка, де викладав дисципліни: теорія та методика народно-сценічного танцю, теорія та методика викладання українського народного танцю, народознавство та хореографічний фольклор України.
Своїми знаннями і вміннями Василь Сильвестрович ділиться також із талановитою молоддю з-за кордону. Неодноразово ним проводилися майстер-класи для ансамблів українського народного танцю з Канади.
З 1974 року має почесне звання заслуженого працівника культури України, у 1988 році – нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.
Велику допомогу як консультант Василь Босий надає музею історії українського хореографічного мистецтва, у створенні якого він приймав безпосередню участь.